День вишиванки

Моя земля – це Україна                                                                                                              Це вишиванка, що веде в життя                                                                                            Це – Батьківщина, колискова пісня…                                                                                          Це рідний дім і вишня край села…

 17 травня 2018 року в Осипенківському краєзнавчому музеї відбувся музейний вечір «Наша спадщина й одвічні обереги» присв’ячені Всесвітньому Дню музеїв, Дню вишиванки, Дню матері, та Всесвітньому дню родини, які нині традиційно відзначаємо з 12 по18 травня.

    Розпочалося свято на галявині, в парковій зоні села, де вихованці гуртка “Джерельце”, (керівник – Марія Турчак) демонстрували костюмоване етно-дійство “Новоспасівська веселка”.

А в експозиції Осипенківського краєзнавчого музею відбулося офіційне відкриття виставки картин і творчих інсталяцій мисткинь Оксани і Дарини Оргієць: “Натхнення над Бердою”.

Представниками Осипенківської сільради та майстринями перерізано стрічку до виставкової зали. Відвідувачі з захопленням розглядали чудові картини, а авторки розповіли про історію створення тих робіт, які найбільше припали їм до душі. Цікавою була розповідь Оксани Миколаївни, яка народилася й виросла в с.Осипенко, про витоки своєї творчості, й про те, як вони з донькою, якій нині вже 15 років, разом опановували різні техніки живопису й поробок, які бажання й відчуття супроводжували їх впродовж творчого процесу. Поділилася своїми думками про мистецтво й творчі мрії і юна мисткиня – Дарина Оргієць.       

Працівники музею нагадали, що значною мірою, саме завдячуючи зусиллям, докладеними Оксаною Миколаївною Оргієць, в роки її роботи на одній з відповідальних посад в Бердянській райдержадміністрації, вдалося здійснити чимало зрушень у розвої краєзнавчо- туристичної справи на Бердянщині. Адже саме тоді, десять років тому, було здійснено справжній інформаційний прорив – чи не вперше всерйоз, на обласному рівні, наряду з давно відомим брендом “Бердянськ курортний” з`явилися нові напрямки розвитку туризму саме в сільській зоні, у межах проекту “Бердянщина туристична” – як у приморській частині Бердянського району, так і на чудових ландшафтних місцевостях понад Бердою. Тоді ж складено ряд цікавих туристичних маршрутів природними й культурними пам`ятками району. На жаль, не лише через економічні, а й  суб`єктивні чинники також, вповні скористатися тим успіхом й розвинути його, нашим громадам не вдалось. Та все ж добре, що нині чудові твори мисткинь додадуть колориту й видовищності, зможуть надати відчуття естетичного захоплення й насолоди тим поціновувачам світу прекрасного, які у якості екскурсантів відвідають туристичний маршрут:    «До джерел сили й творчості краю над Бердою», в ході якого гості Бердянщини і місцеві жителі побачать чудові місцини і краєвиди, а крім природного розмаїття, познайомляться й з багатогранним творчим сьогоденням нашого краю.

Почесними гостями на заході, серед давніх друзів нашого музею, були представники волонтерської оргінізації з м.Бердянськ “Наші Атланти”, які разом з головою запорізького обласного осередку ГО “Всеукраїнська спілка ветеранів АТО “Легіон Свободи” Миколою Тюркеджи, подарували для експозиції музею “Героїка сьогодення” тубус від гранатомету, привезений з передової наших військ (поблизу ДАПу) та два червоно-чорних прапори.

На наше свято ми Вас запросили                                                                                              Аби разом всім  у дружнім колі,                                                                                              сердечно й щиро привітати                                                                                                          з музейним та родинним Днем!

 Вихованці Центру духовного розвитку «Оберіг» та вихованці гуртка «Джерельце» презентували святкову концертну програму, як підсумок свого навчання: для своїх матерів та бабусь, які були на святі, заспівали пісень, декламували смішинки-веселинки, ще й разом зі своїми рідними відтворили кілька театралізованих гумористичних етно-мініатюр.

На завершення святкової програми керівник Центру духовного розвитку “Оберіг”, настоятель Покровської церкви в с.Осипенко отець Василій відзначив чудовий виступ вихованців, подякував викладачам, які з великим бажанням і відповідальністю ставляться до справи гідного виховання юнацтва. Подякував також усім батькам, які не лише привели дітей для навчання в Центр, але і приймали активну участь в його роботі, побажав усім міцних і щасливих родин, любові від дітей, онуків і Божої ласки для нашої матері України.

А своїм найріднішим та всім гостям свята діти подарували власноруч виготовлені сувеніри, оздоблені в стилі українських етнічних оберегів – орнаментальної вишивки з щирими побажаннями веселощів та доброго настрою й усіляких гараздів на все життя.

Директор Осипенківського краєзнавчого музею           Олег Будяк 

Advertisements
Оприлюднено в Свята нашої Батьківщини | Залишити коментар

«Каму-для каво сачінять…?»

До дня пам’яті жертв політичних репресій в Україні.

 «…І, прагнучи людське донищити коріння,

Він стільки, стільки нір для в’язнів поробив,..»

П.-Ж. Беранже, «Чотирнадцяте липня». Переклад з французької Миколи Зерова.

Ось погляньте но на цих двох миршавих чолов’яг: один з гармошкою, а у іншого, що у шапці, застеб штанів  задертий майже аж до грудей. Але тут не вистачає, щонайменше, ще третього, який згодом, будучи (окрім того, що «вождем всіх часів і народів») на чолі найбільшої, найрозгалуженішої та найінтернаціональнішої міжнародної терористичної організації у всьому світі, яка називалася чудернацьки – комуністичний інтернаціонал – отого розтягача гармошкового міху знищить аж у Латинській Америці.

Але що є дивним, що цей третій, що звався Сосо-Джугашвілі-Сталін, у подальші десятиліття «пала чування» все зробить так, як казав-писав гармошкар, який йменувався Левом Троцьким-Бронштейном, а це і табірні трудармії, і чистки, і загороджувальні загони… і яке все це загалом називалося – «загонім сілай к счастью(!!!)».

Та все-таки прийдеться розпочати з того, у якого рот роззявлений для підспіву, який у шапці і в якого, як вже зазначалося, штанинний  застеб підтягнутий аж до упалих грудей, і котрий звався Володимир Ульянов-Ленін,  і розпочати ось як.

У 70-ті роки, навчаючись у правничому внз, збагнув, побачив, що перший курс непереступно був присвячений марксизму-ленінізму. Стільки прийшлося читати і конспектувати праць вождя, а як  там було гарно написано: і про право націй на самовизначення тощо, а яка там увага-повага до пролетаріату, його навіть було цим вождем запхато у так звану «тєорію сацаалістічєскай рєвалюціі», зроблено «гєгємонам»… і ніде анічичирк про постріли в потилицю, про добивання металевими кийками мільйонів, про концтабори, про барачне життя того ж таки «диктатурного» пролетаріату. Впало у око й те, що перед друкованим текстом кожної праці мався листок, схожий на фото, з зображенням декількох рядків нерозбірливого скоропису,  буцімто оригіналу, буцімто написаного вождем, буцімто наступної писанини.

А ще раніше, коли я був малий, це початок 60-х, пам’ятаю, у нас вдома було таки  чимало книжок, адже тато був вчителем, директором школи, і серед них, зокрема, пилилися – бо ж примушували купляти – і декількатомні твори Джугашвілі-Сталіна, до речі, у перекладі – українською. Я було спробував і його почитати, вже будучи студентом, для порівняння з Ульяновим, але не зміг, бо йшлося про те саме, але в іншому перефразуванні.

Та промайнули літа, стало відомо про голодомори, сталінські репресії тощо, а також… як сам Володимир Ілліч направо і наліво роздавав розпорядження про повішення, про розстріли, і як він, не виходячи з кабінету, сам чинив так званий червоний терор.

Урешті, якось декілька років тому мою свідомість – ніби мблискавка –прострелило запитання: як такі люди, що мали такі психічні статури, з такими тваринними, людовбивчими повадками могли щось писати – багато писати загалом та, зокрема,  про якісь там нації, про якесь їх самовизначення … про  світле майбутнє тощо? До того ж, вони були межово зайняті-заклопотані, бо  денно і ношно ледве встигали затверджувати списки №1, тобто – до розстрілу жертв московського комунізму. І знову й знову виникає філософське запитання, яке не потребує відповіді: хіба можуть голови з синдромом людоїдства займатися теоретизуванням про протилежне – про життя?!

А тепер поглянемо на мотивацію з другого боку, задавши запитання  – а воно, певна річ, знову стане риторичним: для кого це могло писатися? Можливо, для катів нквс? Шкода навіть писати «ні». А, може, для тих, хто був у списках №1 чи №2 і т.п.? Також апріорі – ні. Можливо, для диктатурного пролетаріату? Так він як жив у бараках, так там і залишився, правда, мільйони його було переміщено у інші бараки –  гулагу.

А, пак це, мабуть, потрібно було тим, що – «кадри рєшают всьо», тобто для пресловутої номенклатури! Але ж для неї головним стало – спецпостачання для тугого брюха та товстої сідниці, зрозуміло, і великі оклади… і лізти вгору… бодай і по трупах, ну хіба що ще й те, щоб бачити, і мати від того втіху, – як загинаються інші, від голоду, холоду.

Є ще одна гіпотетика стосовно авдиторії, це Захід – західні соціалісти, соціал-демократи тощо, тим паче кремлівські кримінальні аферисти тріпотіли про світову революцію. Але ж там уявлявся  дещо  інший соціалізм – не людоїдний, тому, наприклад, відомий німецький соціал-демократ К.Каутський дуже підозріло, запитально-обурливо ставився до московського соціалізму. Ба кремлівський каганат його за це записав у ренегати, так і говорилося, і створилося неспростовне словосполучення – «ренегат Каутський», і не інакше.

Таким чином, до несумісності – взаємовиключення – зазначеної вище писанини з московським комунібалізмом – слід додати ще і абсолютний вакуум суспільного запиту на неї.

А хто ж тоді усе-таки «насилосував» отих псевдонаукових «творів»? Певна річ, таке під силу не одній-другій істоті (слово «людині» не вживаю, бо мова йде не про людей або, щонайменше, не зовсім – людей).

Такими «не зовсім…була ціла ватага» – установа, остання назва якої декларувалася як  – інститут марксизму-ленінізму при цк кп сс. Тому й рясніли всі 54 томи «сачінєній важдя» фотокопіями якихось рукописних строчок, щоб зімітувати його авторство і щоб не виникало про це ні в кого ніяких сумнівів.

Ну що ж, історія повторюється, все йде поки що по Хегелю. Адже, здається, всього два століття тому принцеса дормштадська – московське царсько-престольне псевдо – Катерина ІІ, звеліла вилучити, понищити або переписати, тобто підробити літописи Київської Русі на користь огидної Московії, очолював цю чорну справу такий собі Мусін-Пушкін, тобто вже тоді був отой – «інститут царизму-марксизму-ленінізму-сталінізму (певна річ, тепер і)-путінізму».  Діє він у Московщині-РФ і понині, хіба що інакше зоветься. Чи ж уявимо без нього – у брехні?

Післямова:  До цього викладу мається ще один заголовок, але оскільки він є досить довгий, як і сама чорна історія рашизної Московії, то подаю його в кінці і викладаю навмисне без певних правил  правопису (як, власне, і в самому викладі), бо позаяк усе, про що писано – було і є поза будь-якими взагалі земними правилами.

Отже «… або Про інститут царизму-марксизму-ленінізму-сталінізму-путінізму… при цк московського кремля».

Володимир Пилипенко

Оприлюднено в Нестерпне | Залишити коментар

Про матусю… про родину… про хату… про вечерю…

13 травня – День неньок-матерів

15 травня – Міжнародний день родини

СПОМИН

Скільки ще на світі проживу                                                                                                         Ні на хвилю спомин не покине.                                                                                                       Я років сувої розірву,                                                                                                                     До старої полечу хатини.                   

 Над квітучим промайну садком                                                                                                    У блакитній неймовірній тиші.                                                                                                      І присяду сизим голубком                                                                                                                 На димар, що причаївсь на криші.

Затремтіло серденько моє,                                                                                                                Заболіли від напруги груди.                                                                                                      Хай життя тим небо не дає,                                                                                                            Хто свій край і рідний двір забуде.

Старий дім, ти щастя розбудив,                                                                                              Охопила найсолодша мука.                                                                                                         На часок я повернувсь сюди,                                                                                                      Тут пізнав я – що таке розлука.

Петро Мусір,

-*-*-

Нехай шляхи нас ваблять із оселі,
А рік за роком від дитинства оддаля
Та… рідна хата, мати і вечеря –
Повік зорею сяють з «Кобзаря».                                                                                                              *   *   *                                                                                                                                           Матусенько-ненечко,  тато,
Ви дали мені два крила,
Щоб високо в небі  літати
Й прилинуть назад – до тепла.                                                                                                             *   *   *                                                                                                                                                У  хаті уперше збагнувся весь світ:
І сонечка промінь, і квіточки цвіт,                                                                                              По теплій долівці непевно пішов, –
Я долю свою у хатині знайшов.                                                                                                           *   *   *
Хатинки, хатинки – родинні оселі,
Ви взимку в снігах, навесні у садках –
Уквітчані цвітом черешні, жерделі,
В яблуневім віночку – у наших думках                                                                                            *   *   *
Де б не бував я, в якім би краю,
На крилах орлиних додому лечу!
А в хату влітаю… немов пташеня,
Я крила складаю, я  знову – дитя.                                                                                                      *   *   *                                                                                                                                              Не забувай ні миті із свого життя:
У рідній хаті, в школі, у дорозі –
Тоді не вдаре запізніле каяття,
І ти прилинеш, станеш на порозі.                                                                                                   *   *   *                                                                                                                                             Весняна доріжка до мами,
Стежина до дівчини в гай…
Ми вас обнімаєм віками,
Нехай на землі буде рай.                                                                                                                     *   *   *                                                                                                                                                Я повертаюсь у дитячі сни,
У світосприйняття тієї днини,
Коли кохавсь у сяяннях весни                                                                                                        І був у Всесвіті єством єдиним.
Я… повертаюсь.                                                                                                                               *   *   *                                                                                                                                                    Летять роки серед доріг,
Літа до сивини тяжіють,
Колись залишив батьківський поріг,
Вологі очі мамині  ніжніють.                                                                                                             *   *   *                                                                                                                                                     Садок, щебет птахів, стежки весняні,
Хатина-світлиця, хліб-сіль на столі,
Де тато клопоче, а мама пряде,
Тут житиме вічно дитинство моє.                                                                                                   *   *   *                                                                                                                                               Дивлюсь я на небо, на обрії мли,
У мріях здіймаюсь і лину туди,
Де густо зійшлися садки в долину,
Побачити неньку-хатину мою.                                                                                                         *   *   *                                                                                                                                                  Знов шепотить весняне листя,                                                                                        Захмарні мрії навіва,                                                                                                                    Верта минуле у намисті,                                                                                                                 Де все блукає моє “Я”.

Володимир Пилипенко

Оприлюднено в Свята нашої Батьківщини | Залишити коментар

Перегуки із ІІ-ю Світовою та «Дньом Пабєди»

  1. Московським «Дньом Пабєди у Вєлікай Атєчєствєннай вайнє» незмінно і завжди затьмарювалися всі форми людоїдства Московщини у її передостанній звироднілості – «замєчатєльнай Странє Савєтав». Це жертви так зв. Громадянської війни, серійних голодоморів, репресій і таборів смерті «ГУЛАГ-у», зокрема, і «Бухенвальду», зашифрованого під назвою «спецлагер №2», це і мільйони загиблих під гаслом – «спічєк нє жалєть», у тім числі і з сатанинським кремлівським кліше – «бєзвєсті прапавшіє», це і мільйони «павшіх», але не похованих. Це, урешті, і виловлення за одну ніч у листопаді 1949р. по містах імперії всіх інвалідів тої ж таки «Вєлікай Атєчєственнай», яких не вийшло упхнути у “бєзвєсті…”, і які були покинуті режимом, зоставлені без засобів для існування, і тому змушені були жебракувати, – їх розстріл або спровадження до концтаборів, тобто таки у “бєзвєсті…”, але вже у мирний час.
  2. Сама – «Вєлікая Атєчєствєнная» – режимом зводилась до найголовнішого для нього – свого самозбереження, тому була ще однією формою – найефективнішою, найбільш завуальованою – біологічного винищення поколінь, історичної пам’яті поневолених народів.
  3. Німецький снайпер, який забив мого дідуся Остапенка Матвія у вересні 1941 року… апріорі, їв хліб, спечений з української пшениці, бо ж рашистська Московщина, що шифрувалася тоді під личиною «міралюбівава СССР», з початком !!Світової була союзником нацистської Німеччини: економічним, політичним, воєнним. А ще до того – добрих півтора десятиліття тісно співпрацювала з нею у зазначених сферах… і тому до останнього, до дня нападу 22 червня, – перла імперському «соподєльніку» по нацизму – українську золоту пшеницю.
  4. Якесь там агентство стверджує, що нібито посадник теперішньої рашизної Московщини-РФ Путін є найвпливовішим лідером у світі. Воно (агентство), мабуть, користується при цьому лише так званою «шкалою шпани», шпани не тільки за зростом, але й за повадками.

Володимир Пилипенко

Оприлюднено в Нестерпне | Залишити коментар

Про дві абсолютні істини

Істина перша. Московщина – це пропаща утвора-сила… з проклятим місцем на болоті – кремлем. Тому її основними сенсами і є – зробити пропащим…  весь світ.

Істина друга. Є люди, багато людей, зокрема та особливо в Україні, які вражені зачудованістю у ту ж таки Московщину, але при уточненнях з’ясовується, що вони обожнюють не цю утвору загалом, не, приміром, Воркуту, Перм, Сандармох чи Магадан… а лише Москву-Кремль, тобто (знову) оте прокляте у багні.

А є ще люди, які мають рожеві спогади про період панування в Україні людоїдного московського комуно-большевизму, явно плутаючи  його зі своєю молодістю, відповідно, енергійністю, оптимізмом.

Можна було б і далі розглядати варіації тоталітарних інвазій тощо, та й цього конче досить для озвучення другої абсолютної істини.

Отже, ці дива відбуваються виключно лише з тими «члєнами насєлєнія», життя яких не було перетворене людоїдним режимом  на черепи (зі слідами одного з багатьох методів комуністичної страти, зокрема, з кульовим отвором у потиличній частині, або з проломами у будь-якому місці, це коли жертва здригалася у конвульсіях, то на таке були залізні прути для відмашистих ударів по тому-таки черепу-голові), як це на зображенні, – не обірвано абсолютно випадково, за збігом нелогічних обставин.

В.Пилипенко.

 

Оприлюднено в Нестерпне | Залишити коментар

Батько і мати, два сонця гарячих, / Що нам дарують надію й тепло. (Вадим Крищенко)

          ВІХИ  ІСТОРІЇ  УКРАЇНИ            Травень, 2018 рік.

 1 ч. – 120 років тому народився Мовчан Єгор Хомич (1898-1968), український кобзар. Народився у с.Велика Писарівка, нині селище, райцентр Сумщини, втратив зір від захворювання на віспу, навчався у Харківському музичному інтернаті для незрячих дітей, а також у кобзарів. Кобзарюючи, обійшов сотні сіл, мав багатий репертуар У період репресій 1930-х років не поїхав на «зліт народних співців» до Харкова, тим самим врятувався від масової московсько-комуністичної страти кобзарів. Під час німецько-радянської війни складав антинацистські пісні. Митець виконував чотири думи: «Плач невільників», «Удова», «Про братів Самарських» та «Про смерть козака-бандуриста».

2 ч. – минає 170 років з часу поставання у м.Львові Головної  Руської Ради (1848р.), першої української політичної організації у Галичині для оборони прав 15-мільйонного українського народу в Австрійській імперії. Рада вимагала об’єднання в одну провінцію всі українські землі – Галичину, Буковину і Закарпаття, а також викладання в школах та видання урядових розпоряджень вести українсько мовою. Вона складалася із 30 членів – греко-католицьких священиків, інтелігенції; її першим очільником став єпископ Григорій Якимович. Рада заснувала культурно-освітницькі установи, видала першу у краї українську газету «Зоря Галицька», скликала Собор руських учених, створила підрозділи самооборони тощо. 

4 ч. – 130 років від дня народження Грінченка Миколи Олексійовича (1888-1942), музикознавця, фольклориста, педагога. Народився у м.Києві, освіту отримав у Київському та Кам’янець-Подільському ун-тах, викладав історію української музики, написав працю «Українська музика та її представники», з 1934р. – професор Київської консерваторії. Був звинувачений в «буржуазному націоналізмі», арештовувався, втратив здоров’я. Є автором численних праць, це «Українські народні думи», «Коломийки», «Українські романси», а також нарисів про творчість композиторів М,Лисенка, Я.Степового, К.Стеценка, М.Леонтовича, Л.Ревуцького, М.Вериківського і ін., працював над створенням українського музичного словника.

5 ч. – 190 років від народження Білозерської-Куліш Олександри Михайлівни (1828-1911), письменниці, мала два літературних псевдоніма – Ганна Барвінок та А.Нечуй-Вітер. Народилася у м.Борзні на Чернігівщині, освіту отримала у приватних пансіонах, у творчому доробку письменниці оповідання із життя українського селянства, це «Молодича боротьба», «Хатнє лихо» і ін., була невтомною опорою для свого чоловіка – Пантелеймона Куліша, письменника, громадського діяча, підтримувала дружні стосунки з Тарасом Шевченком.

5 ч. – 130 років тому народився Капій Мирослав Дмитрович (1888-1949), письменник-фантаст, перекладач. Народився у с.Коцюбинці, нині Гусятинського р-ну Тернопільщини, освіту здобув у Львівському ун-ті, вчителював, у період поставання Західно-Української Народної Республіки захищав край у складі Української Галицької Армії. Займався творчістю, це поетичні і прозові твори, зокрема, «Незабутнім тіням Тарасовим», «З його думок». У пригодницько-фантастичній повісті «В країні блакитних орхідей» передбачив майбутнє України. Знаючи десять мов, здійснював переклади українською твори Ф.Шіллера, Г.Гейне, Г.Ібсена, В.Реймонта, Ж.Верна і ін.

5 ч. – 1938р. засновано Українську Могилянсько-Мазепинську Академію Наук у Варшаві – Урядом Української Народної Республіки в екзилі, яку очолив визначний український мовознавець Степан Смаль-Стоцький, а її генеральним секретарем став видатний історик права Андрій Яковлів. Академією було видано «Православний словник української мови», «Етимологічний словник української мови» і інші праці. З початком ІІСвітової війни Академія перестала існувати, відновлена у 1978р.

10 ч. – минає 170 років від народження Червинського Миколи Петровича (1848-1920), вченого зоотехніка, педагога, одного із основоположників зоотехнічної науки в Україні. Народився у м.Чернігові, освіту здобував у інженерному училищі та у військово-медичній академії, викладав у Київському політехнічному ін-ті, згодом очолив заклад, організував кафедру тваринництва, є автор наукових праць з питань годівлі, росту і розвитку с/г тварин. Його сини Володимир та Петро стали відомими вченими у сфері геології та мінералогії.

11 ч. – 110 років від дня народження Чигирина Віталія Єлисейовича (1908-1937), письменника, журналіста. Народився у с.Боровиця, нині Чигиринського р-ну Черкащини, навчався друкарству, журналістиці, працював у редакціях газет і журналів, зайнявся творчістю. У доробку збірки оповідань «Фрагменти доби», «Дівчата», «Перший гарт» і ін., роман «Квітень». Життя і творчість молодого митця було обірвано людобойним комуністичним московством: 1937р. –  у день виродин «Ільича» 22 квітня – В.Чигирина було заарештовано, тривалий час катовано, а в листопаді – розстріляно… разом з багатьма діячами української культури.  Твори письменника на довгі десятиліття було вилучено з літературних надбань українського народу.

12 ч. – 120 років тому народився Луговський Борис Львович (1898-1937), етнограф, краєзнавець. Народився у м.Тобольську – на засланні батьків, освіту отримав у Чернігівському ін-ті наросвіти, став співзасновником місцевого наукового товариства – осередку краєзнавства. Під час компартійної кампанії – «наступу соціалізму по всьому фронту» – у 1932р. був вигнаний з роботи у краєзнавчому музеї, а через рік і із аспірантури за «примиренське ставлення до класово-ворожих елементів». Це була лише «прелюдія» до його арешту у серпні 1937р. Від тортур із-за відмови визнати за правду наклепи комуністичних катів – збожеволів і вчинив, ймовірно, самогубство. Безцінними є матеріали вченого про чернігівських кобзарів, про ярмарки тощо.

13 ч. – День неньок-матерів.

15 ч. – Міжнародний день родини. «Нехай шляхи нас ваблять із оселі / А рік за роком від дитинства віддаля / Та… рідна хата, мати і вечеря / Повік зорею сяють з «Кобзаря».

 

14 ч. – минає 160 років від народження Левицького Федора Васильовича (1858=1933), актора, режисера, перекладача, драматурга. Народився у с.Новоукраїнка, нині районне місто Кіровоградщини, освіту отримав у духовній семінарії, спершу вчителював, заснував театральний гурток, згодом грав у трупах М.Кропивницького, М.Садовського, виконував ролі у п’єсах М.Старицького, І.Карпенка-Карого і ін., мав власну трупу, є автором драмтворів «Благородний напиток», «Гроші», «В мутній воді» і ін.

16 ч. – 1648р. під Жовтими Водами завершилася переможна битва українського козацько-селянського війська на чолі з Богданом Хмельницьким проти загарбницьких сил Речі Посполитої – в ході національно-визвольної боротьби українського народу в 1648-1654 роках. Бої розпочалися 29 квітня, союзниками козацтва були кримські татари. Продовженням бойових дій стала наступна переможна для козаків битва поблизу міста Корсунь (нині Корсунь-Шевченківський, Черкащина) 25-26 травня. В ході цих битв загарбник втратив всі свої  військові залоги на українській землі, цим було покладено край народовбивчому польському гніту, а з ним щезло і вкрай брутальне,  принизливе – «psia krew». По цих перемогах Україна почала  будуватися як незалежна Держава.

17 ч. – 110 років від дня народження Первомайського Леоніда Соломоновича (спр. ім.’я Гуревич Ілля Шльомович, (1908-1973), письменника, поета. Народився у м.Костянтинограді, нині Красноград Полтавщини, працював у редакціях видань, у закладах культури, відбув кореспондентом ІІСвітову війну. Є автором збірок поезій «Терпкі яблука», «День народження», «Земля», філософського роману про будні війни «Дикий мед» тощо, багато зробив перекладів українською творів Ф.Війона, Ю.Фучика, Г.Гейне і ін.

 18 ч. – 140 років тому народилася Кратохвиля-Відимська Юзефа Богуславівна (1878-1965), художниця. Народилася у м.Львові, майстерності навчалася у Вищій художній школі Відня, довгі роки мешкала у Львові і творила про місто, це картини «Львівська вежа», «Старі львівські храми», «Двір єзуїтського костелу», «Гуцулки» і ін. По радянській окупації рідного краю змушена була малювати і портрети ланкових, свинарок, – але не про них, а про «торжество колгоспного ладу».

21 ч. – минає 130 років від народження Вілінського Миколи Миколайовича (1888-1956), композитора, педагога. Народився у с.Голта, нині у складі м.Первомайська Миколаївщини, освіту здобував у Одеському ун-ті – юридичну, та у консерваторії по класу композиції, займався творчою і педагогічною діяльністю. Разом з композиторами В.Косенком, Б.Лятошинським, Л.Ревуцьким сприяв процесу кристалізації національних рис в українській фортепіанній культурі. Митець брав участь у виданні творів М.Лисенка, його учнями були композитори К.Данкевич, О.Білаш, Г.Мірецький і ін., є автором «Балади у формі варіацій для фортепіано на українську народну тему». Доклав також багато зусиль для розвитку національної музичної культури Молдови.

23 ч. – 120 років від дня народження Ярошенка Володимира Мусійовича (1898-1937), поета, байкаря, прозаїка, драматурга, кіносценариста, літературного критика. Народився у с.Івахники, нині Лохвицького р-ну Полтавщини, навчався у Київському комерційному ін-ті, вчителював, працював у друкованих виданнях, у кіностудії. Є автором поетичних збірок «Світлотінь», «Луни», збірок байок «Що й до чого», «Через решето», комедії «Шпана», кіносценаріїв «Хліб», «Земля», «Слово о полку Ігоревім» тощо. Більшість творів митця, це – спроба  філософськи осмислити людське буття.  У 1933 та 1936рр. В.Ярошенко арештовувався за звинуваченням у «націоналізмі», у 1937р. отримав комуністичну кару від московсько-більшовицьких людоїдів – постріл у потилицю.

28 ч. – 110 років тому народився Кордуба Фелікс (1908-1987), громадсько-політичний діяч, видавець. Народився у м.Тернополі, ще в гімназійний період став активістом  молодіжного визвольного руху, ув’язнювався польською владою. У 1943р. воював у складі дивізії Січових Стрільців «Галичина», по війні оселився у м.Мюнхені, був директором української друкарні «Логос», секретарем Спілки українських журналістів, президентом  Головної ради центрального представництва української еміграції в Німеччині. Полишив численні спогади, статті на історичні і соціально-політичні теми, був у складі редколегії історико-мемуарної збірні «Шляхами Золотого Поділля», виданого у Філадельфії (США) у 1960, 1970 та 1983 роках.

29 ч. – минає 160 років від народження Крижицького Костянтина Яковича (1858-1911), художника, педагога, академіка, громадського діяча. Народився у м.Києві, освіту отримав у Київській художній школі М.Мурашка та у Петербурзькій академії мистецтв. У творчій спадщині митця домінують твори  з українськими пейзажами, в яких передав захоплення краєвидами рідних місць, це полотна «Перед дощем», «Травневий вечір», «Лісова далечінь», «Вечір на Україні», «В околицях Києва» і ін.,  всього ним створено біля 700 картин.

29 ч. – 140 років від дня народження Карманського Петра Сильвестровича (1878-1956), поета, перекладача, публіциста, громадського діяча. Народився у м.Чесанів, нині у складі Польщі, освіту отримав у Львівському ун-ті, займався журналістикою, перекладами, поетикою. У період поставання Західно-Української Народної Республіки перебував на дипломатичній роботі. По окупації Західної України радянцями у 1939р. зазнав переслідувань, був відсторонений від викладання у рідному університеті. Перші збірки поета «Ой люлі, смутку», «Блудні вогні», «Пливем по морі тьми» стали яскравим виявом його неповторного художнього світу, створив цикли «Кривавими шляхами», «За честь і волю» і ін.

29 ч. – 130 років тому народився Киріяк Ілля (1888-1955), журналіст, письменник, громадський діяч. Народився у с.Завалля, нині Снятинського р-ну Івано-Франківщини, у 18 років емігрував до США, далі до Канади, спершу працював на шахтах , шляхобудовах, згодом закінчив учительський семінар, навчався в інституті ім.П.Могили, вчителював, брав активну участь у житті української діаспори, займався журналістикою, редагував українські видання, укладав читанки для українських школярів, став ректором інституту ім.М.Грушевського. Є автором повісті-трилогії «Сини землі» про суспільно-побутове життя  переселенців з України в канадських преріях провінції Альберто.

О.Змієвський, В Пилипенко, тов. «Просвіта», м.Бердянськ, Запорізький край, Україна, /proberdyansk.wordpress.com/

Оприлюднено в Віхи історії України | Залишити коментар

Де краще жити і… спочити?

                         Де краще жити?

 Йде обговорення  на радіо «Промінь» по темі: де краще жити, у селі чи у місті? Це було, мабуть, вже на початку 90-х.

Від різних додзвонювачів летіли і різні думки: і в площині намірів-мрій про село, і про повернення туди чи просто переїзд уперше, і те ж саме було на язиці і про місто.

Ось телефонує одна жіночка десь із західних наших кресів, чи то з Чернівеччини, чи з Тернопільщини – точно не пам’ятаю,  та й каже, що вона-вони також якось збиралися переїхати до рідних пенатів, тобто жити в селі, точніше – повернутися туди. Але в останній момент небожі вирішили у цій справі порадитися ще і із своїм дядьком, який мешкав у Німеччині, певна річ, у Федеративній, а не в так званій НДР, хоча останньої тоді вже не було по факту, та не по сутності.

Мабуть, слід  завважити про те, що для тих країв є дуже характерним наявність родичів на Заході, а також у західній півкулі: Канаді, США тощо. В описаному випадку скорше всього, що той чоловік потрапив до Німеччини в кінці ІІСвітової, то вже побачив – що таке цивілізація і майже «нєразлічіє» поміж містами і селами, зокрема та особливо у тій передовій країні. Але припускаю, що дядько не забув і про діаметрально протилежне у підрадянщині, тобто – у підмосковщині.

Так ось цей дядько дав межово короткий і межово зрозумілий імператив-відповідь, про що повідала жінка-слухачка «Променя», і яке я не забув й досі. А він сказав буквально наступне: «Не їдьте! Бо у місті одного лише дармового є більше, аніж у селі – за гроші.

 

Проспект Леніна-Сталіна або Де спочити в Бозі?                                               (Бердянсько-канадська бувальщина)

Пан Борис, коли приїздив на своєму «ЗАЗ-і 968-М» на роботу, то ще було  якось нічого. Але коли було відчалював після праці додому, то його, тобто ЗАЗ-агрегату   запуск, тобто ота хаотична стрілянина з двох вихлопних труб сама собою прирівнювалася до великокаліберної канонади і викликала окопний переляк.

Але якось одного разу, це все відбувалося на початку 90-х (для далекомайбутніх поколінь уточнюю – на початку 1990-их), пан Борис заколесив до праці… на новенькій «вазівці -21099». Зразу скажу – всі були ошарашені, бо, по-перше, і це головне: де він, такий-сякий, гроші взяв?(!), по-друге, і це також є по-перше: де він міг купити?(!), адже таке захмарне радянське авто і вдень з каганцем не відшукати у вільному продажі.

Слідство допитливих колег з’ясувало, що до пана Бориса завалив був із Канади 80-літній родич-дядько. Але справжнє диво полягало в іншому: він свого безцінного двоюрідного предка, що прилетів до стольного Києва літаком, припер аж звідти до Бердянська… на «зазику», та ще у холодну пору.

Як поважний гість витримав багатогодинне плазування у холодному ящику на чотирьох колесах, з канонадним супроводом – одному Богу тільки знано, і взагалі це був просто щасливий чоловік, бо  не знав про великі ризики взагалі не доїхати від пункту «А» до пункту «Б». Відомо тільки що родич на той рахунок невідкладно поцікавився назвою агрегату та тим, хто його клепає. А якось невдовзі гість і питає: «Борисе, де тут у вас можна подивитися проспекти на авто?»  А пан Борис і каже-ріже у відповідь: «Дядечку, можливо я щось не так розумію про те, що ви гутарите, але в нас тут я – і всі знаємо лише проспекти Леніна, а до того – ще й Сталіна були, і більше нічого на цю тему».

Урешті порозумілися і незабаром подалися на автобазар, що тоді збирався  біля Запоріжжя, що у бік на містечка Оріхів, Пологи, Гуляйполе, та й придбали оту «99-ку».

Таким чином, вирішили одну проблему, але трапилася наступна: пан  дядечко прихворів і змушений був прилягти у лікарню… у нашу – у  Бердянську. Приходить до нього  племінник через декілька днів, а канадець його обурливо-здивовано й питає-каже: «Борисе, а чому це мене не лікують, і взагалі до мене ніхто не заходить?» А племінник і натякає, що, мовляв, треба платити. А дядько обурено: «Так чому ж вони губи стулили і нічого не кажуть про плату?»

Пан Борис певний час напівшепотом розповів дядькові про весь «шиворіт-навиворіт» лікування в Україні і, зокрема, у місті, в розумінні, перш за все, умов надання цих послуг.   То ж як почав канадець платити доляри, то його хутко поставили на ноги, бо вся лікарня забігала.

Отже повернувся він додому, тобто у хижу Бориса, хижу тому, що племінник мешкав  по вулиці – нині це Консульська – а раніше звалася «Комунарів», а ще раніше, кажуть, там румунські конюшні були. Побув ще трохи дядько і чомусь засумував, та якось і повідав племіннику наступне: «Я, – каже, – взагалі то збирався оце, приїхавши в рідну Україну, у Бердянськ… тут і померти. …Але я – передумав».

Та й подався він назад до Канади, до свого власного придорожнього мотелю… далі працювати і… не вмирати, доки Україна – стане Україною, а тоді вже й – нехай…

Розповів пан Олексій, м.Бердянськ.

Почув, запам’ятав, записав і обробив В.Пилипенко.

Оприлюднено в Uncategorized | Залишити коментар