Д И М А Р І. Різдвяні пейзажі.

Від зорі і до зорі                                                   Димарі-богатирі                                                 Насторожі угорі                                                                                                                                          Загули вітри північні, найзапекліші у січні.  Розходились хуртовини, аж здригалися хатини.

Ох, і зимоньки були,                                                   Села снігом замели.

Та димар жарким мечем завірюхи розсіче.                                                                              Ще й дістанеться морозу за його страшну погрозу.  

 У печі вогонь пала, радість в хаті від тепла.                                                                          Світло темінь розжене.                                                                                                              Здрастуй, свято Різдвяне.

 Петро Іванович Мусір, місто Бердянськ Запорізького краю.

Advertisements
Оприлюднено в Свята нашої Батьківщини | Залишити коментар

Любіть Україну, як сонце, любіть! (Володимир Сосюра)

            ВІХИ  ІСТОРІЇ  УКРАЇНИ              Січень  2018 рік.

Хронологія подій становлення Української Державності 100 років тому – у січні 1918р:

4 числа –   Уряди Англії і Франції визнали Українську Народну Республіку.  

 5 ч.   –   Випущено в обіг перші державні українські банкноти – карбованці.                                                            

7 -19 ч. –   Відбувся Всеукраїнський Православний Собор.  

9 ч.   –   Українська Центральна Рада своїм IV Універсалом проголосила Українську Народну Республіку  самостійною, незалежною, вільною державою українського народу.  

– Проведено вибори до Українських Установчих зборів.

3 січня – 150 років тому народився Чернявський Микола Федорович (1868-1838), поет, педагог, земський діяч. Народився у с.Торська Олексіївка, нині с.Шахове Добропільського р-ну Донеччини, у родині священика, освіту отримав у Катеринославській духовній семінарії, вчителював, очолював товариство «Українська Хата в м.Херсоні», є автором збірок поезій «Пісні кохання», «Донецькі сонети» і ін., брав участь у виданні альманахів «Дубове листя», «Перша ластівка». У січні 1938р. отримав комуністичну кару – постріл у потилицю – за «націоналізм».

6 січня – минає 120 років від  народження Сосюри Володимира Миколайовича (1898-1965), письменника, поета-лірика. Народився у м.Дебальцево на Донеччині в родині з французьким корінням, освіту здобув у Харківському ун-ті, брав участь у творенні Української Народної Республіки. Є автором понад 40 збірок поезій, роману «Третя рота», поем «Мазепа», «Махно», «Галичанка», «Розстріляне безсмертя» тощо, автор вірша «Любіть Україну». Попри отримання нагород від режиму, зазнавав перманентних гонінь, звинувачувався в «українському буржуазному націоналізмі», помер, урешті, від третього інфаркту.

– 80 років від дня народження Стуса Василя Семеновича (1838-1985), поета, перекладача, літературознавця, правозахисника, педагога. Народився у с.Рахнівка Гайсинського р-ну Вінничини, з двохлітнього віку мешкав з родиною у м.Донецьку, з відзнаками закінчив школу та виш, навчався в аспірантурі. Став одним із найактивніших представників руху «шестидесятників», своїм вагомим словом і жертовним чином намагався рятувати людину, свій нарід, людство від негіді. Загинув. у московсько-совітських концтаборах. Є автор багатьох поетичних творів, це збірки «Круговерть», «Веселий цвинтар», «Палімпсести» і ін., вірша «Як добре те, що смерті не боюсь я».

7 січня – 1918р. на Лівобережжя і Південну Україну посунули московські червоні бандформування. Так московське ординство традиційно розпочинало чергове, вже  ХХ століття – сьоме після нашестя у ХІІІ –  на Київську Русь. З тим же нашестям і на ту ж таки Русь-Україну, тобто  з маніакальною тотожністю вступила ця утвора  – вже під личиною РФ – і в століття ХХ!.

8 січня – 140 років тому народився Старосольський Володимир Якимович (1878-1942), громадсько-політичний і державний діяч, соціолог, правник. Народився у м Ярославі, нині у складі Польщі, освіту здобував в університетах Кракова, Львова і Відня, брав активну участь в українському студентському русі, став співзасновником і головою Товариства «Січові стрільці». У період Української Народної Республіки перебував на дипломатичній роботі, викладав в ун-ті Кам’янця-Подільського та  в Українському Вільному ун-ті у Відні. З окупацією Західної України московським режимом був відправлений у радянські концтабори до Сибіру, де невдовзі загинув. Є автором низки праць з теорії держави і права, соціології нації і ін.

9 січня – минає 150 років від народження Амвросія, (в миру) Гудко Василь Іванович (1868-1919), церковного діяча, єпископа. Народився у с.Тишівці на Холмщині, нині у складі Польщі, освіту отримав у Холмській духовній семінарії та духовній академії у С.-Петербурзі, у 1901р. очолив Волинську духовну семінарію, висвячений на Єпископа Кременецького,. Ініціював введення загальнонародного церковного співу. Є творцем повітових братств тверезості, протидіяв соціалістичній пропаганді та гурткам євангелістів, баптистів. Попри заборони, проповіді виголошував українською мовою. Розстріляний московськими червоними терористами.

10 січня – 180 років від дня народження Воробкевича  Григорія Івановича (1838-1884), поета, священослужителя. Народився у м.Чернівцях, освіту отримав у Духовній семінарії, друкувався під псевдонімом  «Наум Шрам». Видана на його твори збірка пісень для школярів була тоді єдиним українським посібником для буковинського учнівства. Григорій Воробкевич гостро виступав проти національного гніту, «язичія» західноукраїнських москвофілів, зачудованих у московство, проти провокаторів протиріч поміж румунами і русинами. У поезіях «Богун», «Богдан під Берестечком», «Сон» і ін. оспівував героїчну боротьбу українського народу.

11 січня – 170 років тому народився Нагірний Василь Степанович (1848-1921), архітектор, громадський діяч. Народився у с.Гірне, нині Стрийського р-ну Львівщини, попри ранню осиротілість, нужду, наполегливо здобував знання, урешті, по фаху будівництва в політехніці м.Цюріха. За його проектами на Львівщині було побудовано понад 200 церков – однобанних, трибанних та п’ятибанних, заснував декілька товариств з кооперації і архітектури. Є прадідом видатної американської співачки українського походження Квітки Цісик.

 – минає 100 років від народження Жученка Григорія Михайловича, літ. псевдонім Яр Славутич (1918-2011), поета, перекладача, редактора, видавця. Народився на хуторі Жученки, що поблизу с. Благодатного  Долинського р-ну Кіровоградщини. За невиконання у 1932р. «плану до двору», встановленого кремлівським червоним каганатом, був висланий з родиною до Сибіру, але по дорозі втік, чим і врятувався. Перебравшись до Німеччини, далі до США, а з 1960р. до Канади, опинившись у вільному світі, раз і назавжди став на шлях боротьби проти колоніального уярмлення України московським необільшовицьким імперством, як поет – образним словом, як науковець – мовою фактів, як публіцист. Є автором збірок поезій «Правдоносці», «Слово про Запорізьку Січ», «Шаблі тополь», публіцистики «Розстріляна муза».

12 січня – 330 років тому помер Йоаникій Галятовський (~1620-1688), архімандрит Єлецького монастиря в м.Чернігові, письменник, педагог, агіограф, публіцист. Народився на Волині, навчався у Києво-Могилянській колегії, де згодом став там викладачем і ректором, протистояв московській церковній експансії. Був видатним промовцем, автором збірок оповідань, близько 20-ти творів полемічного характеру, це «Ключ розуменія», «Скарбниця потребная», «Алькоран Магометів» і ін., сприяв поширенню в Московії традицій українського проповідництва.

– 140 років від дня народження Пачовського Василя Миколайовича, (1878-1942), поета, історіософа. Народився у с.Жуличі, нині Золочівського р-ну Львівщини, у родині священика, студіював історію, філософію, мистецтво в ун-тах  Львова, Відня та в Українському вільному ун-ті у Празі, займався викладацькою діяльністю. У своїй творчості ставив собі за мету виховати новий тип українця-державника. З ідеєю відродження української держави пов’язані майже всі драми митця, історичні вірші та велика кількість популярних книжок і статей, зокрема, це історіософічна праця «Світова місія України», драма «Сон української ночі», праця «В пам’ять гетьмана Івана Мазепи і битви під Полтавою».

 – 140 років тому народився Хоткевич Гнат Мартинович (1878-1938), письменник, історик, бандурист, композитор, мистецтвознавець, етнограф, педагог, театральний і громадсько-політичний діяч. Народився у м.Харкові, здобув технічну освіту, займався викладанням, редагуванням видань, концертною діяльністю гри на бандурі, скрипці, організовував театральні колективи, співав гарним баритоном. Є автором понад 600 музичних творів – це романси, хори, струнні квартети, серед них «Поема про Байду»,  «Нечай», «Ой діброво – темний гаю» і ін., виховав плеяду бандуристів. Переслідувався московсько-царським режимом,  а з 1932р. – московсько-совєтським, урешті – був розстріляний.

14 січня – минає 120 років від народження Городянина-Лісовського Юрія Юрійовича, літ. псевдонім Юрій Горліс-Горський (1898-1946), військового діяча, письменника. Народився у сДемидівці, нині Решетилівського р-ну Полтавщини, після ІСвітової війни в роки Національної революції воював у складі Армії Української Народної Республіки, продовжив боротьбу проти московських червоних банд у складі збройних формувань Холодного Яру. Після неодноразових ув’язнень загарбником, у 1932р. перебрався до м.Львова, де розпочав друк свого головного історико-документального роману «Холодний Яр», в якому один з перших виразно зобразив потворність ЧК-ГПУ, як, власне, і жахливу дійсність про так зв. «Червону армію» – у романі «Червоний чортополох», тобто загалом про московський червоно-більшовицький людоїзм. На долю письменника випало ще пережити трагічний вир ІІСвітової війни. Є автором спогадів «Між живими і мертвими».

18 січня – 140 років від дня народження Шайбле Олександра Яковича (1878-1919), військового діяча. Народився у м.Аккерман, нині Білгород-Дністровський Одещини, за національністю німець, освіту отримав у Миколаївській академії Генерального штабу, відбув ІСвітову війну. З поставанням Української Народної Республіки перебував на різних військових посадах в Армії УНР, працював над заснуванням військових шкіл і академій України, очолював Головне управління Генерального штабу УНР. Помер від тифу.

22 січня – День Соборності України.

29 січня – День пам’яті Героїв Крут. 

 

24 січня – 150 років тому народився Коваленко Георгій Олексійович (1868-1937), письменник, історик, журналіст, етнограф, художник, громадський діяч. Народився у с.Липняки, нині селище Баришівка Київщини, освіту отримав у Полтавській фельдшерській школі. Був творчою людиною як у прикладній діяльності, так і в царинах мистецтв, науці. Є автором праць «Українська історія. Оповідання з історії України», «Деякі риси українського стилю в зв’язку з питанням про походження української хати» і ін., а також праць «Про народну медицину в Переяславському повіті Полтавської губернії», «Про народну медицину малоросів» тощо. Досліджував творчість Г.Сковороди, І.Котляревського, Є.Гребінки і ін., є автором драми «Зрада», повісті «Дажбожі діти», змалював портрети багатьох українських письменників. 28 жовтня 1937р. за комуністичним звинуваченням – «націоналізм» отримав смертну кару.

27 січня  – минає 180 років від народження Лесевича Володимира Вікторовича (1838-1905), філософа, історика літератури, фольклориста, етнографа, педагога, громадського діяча. Народився у с.Денисівка, нині Оржицького р-ну Полтавщини, освіту отримав в Інженерній академії та Академії Генштабу у Петербурзі. Став визначним філософом, створив філософську систему критичного реалізму, був дійсним членом Наукового товариства ім.Т.Шевченка, активним прихильником національного самовизначення України, заснував Товариство вивчення етнографії та історії України, відкрив першу в імперії українську школу (невдовзі закриту режимом). Під час заслання до Сибіру підтримав  «Сибірське обласництво» – рух за незалежність Сибіру від московства. Залишив великий дослідницький спадок з філософії, етнографії, історії і ін.

28 січня – 90 років тому у Відні відбувся І Конгрес Організації Українських Націоналістів (1928 р.), чим було ознаменовано новий етап боротьби українського народу за незалежність.                                                                                                                                                                                                                                                                                                   30 січня – 150 років від дня народження Будзиновського В’ячеслава Титовича (1868-1935), історика, політика, громадського діяча, публіциста. Народився у с.Баворів Королівства Галіції, нині Тернопільського р-ну, навчався у Львівському та Віденському ун-тах, займався публіцистикою, редагуванням видань, заснував Українську Націонал-Демократичну Партію з програмою побудови української незалежної держави, обирався до австрійського парламенту, протистояв москвофілам. Залишив великий літературний, науково-публіцистичний доробок, є автором історичних повістей «Наші гетьмани», «Під одну булаву», «Як Москва нищила Україну: на підставі старих народних пісень», наукових праць «Аграрні відносини в Галичині», «Держава і руське селянство» і ін.                                                  

О.Змієвський, В Пилипенко, тов.«Просвіта», м.Бердянськ, Запорізький край, Україна, /proberdyansk.wordpress.com/ 

Оприлюднено в Віхи історії України | Залишити коментар

РІЗДВЯНІ І НОВОРІЧНІ ВІТАННЯ З УСЬОГО СВІТУ

 

Оприлюднено в Віншування | Залишити коментар

Dědu Mráze або Про Діда Мороза-(б)

Кажуть, всі дороги, зокрема залізничні, ведуть до Москви. І це й досі є правдою. Але найважливішим у цій об’єктивності є все-таки не сутність, а наслідки, тобто доки буде така правда-дійсність, доти й – панувати імперії… з усіма з цього, без найменшого перебільшення – катастрофами, якими ми продовжуємо залишатися обвішаними-обтяженими.

Але шляхи скидання з себе імперського твиння не схрещуються лише на «паротязі», ба навіть не в першу чергу, але ще… й ще і навіть (о як, можливо, не дивно) –і на Діді Морозі.

Не буду на цій темі розбалакуватися, а лише відбудуся окремими обривками.

З 1999 року в РФ-імперії (ну як тут далі без пафосу, як не з великих літер) Батьківщиною Всеросійського Дєда Мороза, мабуть, другого по величині ідола після такого собі «безвредного» Дєдушкі Леніна, оголошено місто Великий Устюг Вологодщини.

Демонізм Діда Мороза, як відомо, з’явився спершу у московській «літературі», десь ближче до рубежу ХІХ-ХХ століть. У сукупності з іншими червоно-терористичними московсько-більшовицькими заходами – Різдво,  Святий Миколай… були репресовані, тобто, образно кажучи, відправлені до ГУЛАГ-у (до ГУЛАГ-у матимемо нагоду ще повернутися).

Урешті, після страшного голодомору в Україні 1932-33 років, коли люди ледве почали наїдатися хліба (наїдатися, зрозуміло, не в теперішньому розумінні, а – відносно до голоду), і перед піком красного терору  1937 року – його  було поставлено на службу так зв. совєтській владі, тобто червоній московській імперії (і до червоного кольору ще повернемося потім). До речі, разом з Дідом був супутно легалізований і плагіат «Совєтскоє шампанскоє» – до святкового столу, а також знайшлося ще одне місце і для п’ятикутної зірки – на вершині ялинки, як атрибуту  імперсько-більшовицького (а не якогось там, скажімо, народного) свята.

По закінченні ІІСвітової війни, коли кремлівський каганат сколотив  так званий соцтабір із окупованих ним країн Європи (соцтабору також торкнемося незабаром), то більшовицький новорічний сценарій суттєво запанував і там.

А далі скажу про те, до чого вів оце весь час і робив помітки:

Таким чином, якщо фігурально і конкретно, то образ Діда Мороза – це був і досі, на жаль, є – ловкий витвір московського інституту марксизму-ленінізму, того – що при ЦК КП СС. Задля цього – апріорі, далеко не ходили і багато не думали. А було взято образ старого московського червоного більшовика, зодягнено у кожуха – зрозуміло, як пити дати – також червоного кольору, і – таку ж шапку, і з таким же одноманітним лантухом. З усього логічно видко, що він приходив до багатьох поколінь радянських дітей… з «тайожного» лісоповалу (на це вказує і його теперішня офіційна «прописка») і вертався назад до сибірського ГУЛАГ-у. І, таким чином, пророчив  (вказував) долю більшості тодішній нещасній малечі.

Якщо у кого будуть заперечення, то нехай спростують і знайдуть відповідь-пояснення на те: чому мільйони з цих дітлахів, ставши дорослими, наповнювали ГУЛАГ-ні бараки, або бодай барачні трудармії тощо?

Я, здається, розкрив усі дужки, які були в тексті. Ну, хіба що ще ті, що у заголовку, але там те саме, що й у сумнозвісній абревіатурі – ВКП(б).

Ой пак, перепрошую, забув останні – про так званий «соцтабір». Так ось, на чеській мові  Дід Мороз  буде і є – Dědu Mráze. Але якщо це словосполучення відтворити кирилицею, зі збереженням фонетичної форми, то вийде – промовисте…  «Дядик Мразь».

Ну, що тут скажеш?..

Володимир Пилипенко 

Оприлюднено в Про дещо - без гумора | Залишити коментар

Історичні уваги

Про можливу локалізацію літописної річки Калки (річок Калок), місця битви руських полків з монгольським військом у 1223 році.

“Сама битва на Калкі, як свідчать окремі історичні джерела, могла відбутися не на Калкі, а на Калоках, тобто на декількох річках. В середньовіччі теперішні ріки Кальчик и Кальміус були більш багатоводними, судоходними и представляли суттєву перешкоду для швидкого проходу військ. Тому, цілком можливо їх об’єднана назва могло дійти до нас у своїй первинній назві – Калка. Можна перекласти цю назву як багатострумкова річка. Ба дійсно, на схилах Кальчика, впадаючих в Старокримське водосховище і саму річку – багато рукавів. Вони є и на території самого міста Маріуполя, наприклад, за житломасивом Західним або за парком Петровського. Можливо, дві річки Кальміус і Кальчик мали одну назву Калка, але їх могли різнити як західну і східну Калку.

В усіх літописях, присвячених цим подіям, сказано, що монголо-татари відступали від Дніпра 8-12 днів, а потім несподівано повернулись.” (Переклад з московської В.П.)

Автор цитованого повідомлення на одному з маріупольських сайтів у 2011 році розмірковує над проблемою локалізації подій останніх чисел травня 1223 р., коли Приазовський степ став ареною героїзму і трагедії у дні захисту руських земель від нашестя Монгольської орди.

Тепер, після героїзму і трагедії Іловайська 2014-го, коли знову, як і тоді – у 1223-му, як і пізніше – у 1919-21 рр., у боях махновських повстанців проти денікінців і большевиків, Приазовська земля й наші бійці на ній стали щитом Європи в одвічному двобої європейської цивілізації проти спадкоємців Східної орди, з`ясування подробиць одного з перших актів цієї багатовікової драми є не менш актуальним.

Варто сказати більше:  події, зафіксовані у літописах,  розгортались впродовж, як мінімум – 2х тижнів, – спочатку, після першої сутички понад Дніпровими порогами – наступ, потім заняття позицій, їх укріплення і оборонні дії у місцевості “зело кам`янистій”, потім – відступ. Рухалися руські князівські дружини нарізно (розпорошено), і в бої та сутички з ворожими роз`їздами і основними військами вступали у різних місцях і у різний час. Опис подій складався пізніше, на основі оповідей уцілілих учасників подій, які могли бути в різних підрозділах, й мали різні маршрути наступу й відступу, який схоже у багатьох випадках був досить хаотичний, з частими сутичками.

Слід також враховувати, що самі літописи складалися насельниками тодішніх великих монастирських комплексів. Уявімо, наскільки можливо достеменно визначити, на якій саме з Приазовських річок відбувалася кожна з сутичок, перебуваючи невідлучно у келії печерного монастиря однієї з Лавр Чернігова, Києва чи то Галицько-волинської землі, до того ж, не відвідуючи цю місцевість особисто.

Важливо ще й те, що назва Калка (чи похідні від неї) на той час могла належати декільком річкам Північного Приазов`я, тож до вищеназваних річок Кальміус і Кальчик слід додати річку з ще значно більш скелястим берегом – Каялу-Берду, а ще – Ки(а)льтечію.

Басейни всіх чотирьох, (з притоками), щойно перечислених приазовських річок, які мають витоки на водорозділі Донецько-Азовського кристалічного щита (залишок найдавнішої у світі горної системи), проклали свої русла крізь скелясті масиви бувших горних хребтів і впадають в Азовське море, складаючи єдину екологічну систему. Тож, входячи до єдиної давньої країни як у географічному, так і у історичному плані, адже саме у цій місцевості в ранньо-бронзовий період у 4-3 тисячоліттях до н.є. складалась праіндоєвропейська мовно-етнічна спільнота – археологічні дані свідчать про з`яву тут у кінці 3 тис. до н.е. найдавнішої у світі протосанскритської писемності, що пізніше потрапила до Передньої Азії й Індії, річки ці мали й спільне походження власних назв. Давньо-індоєвропейський корінь Кало”, “Коло”, “Гало вказує на те, що здавна всі вони були присвячені сонячному культу, а у високих скельних масивах їхніх берегів мали бути розташовані давні святилища. Галявина в українській мові – відкрита (незаліснена) площадка. Й саме в українців найкраще збереглась обрядовість прадавніх, колись – загальноєвропейських свят солярного циклу, зокрема, пов`язаних з сонцекресними датами (рівнодення і сонцестояння).

На пізньоелліністичній карті Птолемея (2 ст. н.є.), на північному березі Азовского моря, поряд з племенами меотів позначені споріднені їм сінди. Як пам’ятаємо, глухі й шиплячі приголосні індо-іранських мов грецькою передаються зі значним спотворенням, тож маємо читати: Хінді.

Ведична богиня Калі (Ма)(санскрит: Kālī «чорна»)- є уособленням чотирьох стихій – повітря, вогню, води і землі, найбільше Веди пов`язують її ім`я з Агні, стихією вогню, має дві іпостасі – життєдайну і нищівну (вона руйнує невігластво і підтримує світовий порядок, символізує космічну силу вічного часу і життя). У давньоіндійських епосах вона – одвічна Матір Світу. Здогадаймося, яка назва міста на новій батьківщині індоарійських племен – у горах Індії, у якому знаходиться один з найвідоміших храмів богині ?  – Справді : КалкаВ Бенгалії є й головний присвячений їй храм – Калігхата, (в англійській транскрипції звучить, як Калькутта).

З цього ж кореню висходять етноніми ряду інших етносів, “виплавлених” у Приазовському етно-культурному чані, зокрема: гали (кельти), племена яких під час розселення теренами Європи і Малої Азії, називали місця своїх нових поселень, зазвичай – Галісія (включаючи Галичину в Україні з м.Галич, Галісію і Португалію на Піренеях, Галію (Франція), а ріки – Галіс, і (г)елліни (греки), чий бог сонця звався – Геліос. І саме у цій частині Північного Приазов`я Геродот локалізує племена Гелонів, які у 4 ст. до н.є. входили до військово- політичного союзу Великої Скіфської держави, й протистояли вторгненню в наші землі армії імперії Ахеменідів.

Тож, з великою вірогідністю можна припустити, що у давнину і у середньовіччі, бажаючи назвати цю місцевість у цілому, могли вказати, зважаючи на давню назву самої історико-географічної області : “ – на Калках.

Олег Будяк,        Директор Осипенківського народного краєзнавчого музею на Бердянщині,  Запорізького краю.

Оприлюднено в Славутна минувшина | Залишити коментар

Моксельний ідіоматизм

Зображення | Posted on by | Залишити коментар

Берда – давня сакральна ріка наших предків.

На Рахманський Великдень шкаралупу від свячених крашанок кидали у річку, щоб допливла до рахманів, які живуть за морем, десь на острові у південній або східній країні, де завжди тепло, наче в Ирію

Чомусь вкрай мало сьогодні є краєзнавчих й лінгвістичних досліджень з історії назв наших місцин, урочищ та річок. Може тому, що стали модними різноманітні грандові проекти, насичені сучасними термінами, такими як: інновації, модифікації й багато чим іще. Але ті ж сучасні розробки саме й передбачають відмову від технічно й морально застарілих, руйнівних технологічних процесів індустріальної ери ХХ століття, і відбудови багатьох напівзабутих: традиційних, самовідновлюваних, природозберігаючих технологій, – тож інтерес до власних першоджерельних знань мав би збільшуватися.

Доволі часто від багатьох: екскурсоводів, науковців, чи по-сучасному – експертів доводиться чути, що мовляв, населені пункти Бердянщини були засновані “бєглымі крєпастнымі” – а зовсім не козацькими родами, на місцях козацьких же зимівників і хуторів Кальміуської паланки вольностей Запорозьких, які  переміщувались через брак землі в інших місцях, а хтось з них – може й справді, через побоювання бути покріпаченими.  Однак, погодьмося: “бєглыє крєпастныє” і вільні люди, які уникають покріпачення – то зовсім різні випадки.

Моголи! моголи! –
Золотого Тамерлана

онучата голі.         Т.Шевченко,

І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, І НЕНАРОЖДЕННИМ

Й щє один, досить живучий стереотип ще брєжнєвсько-суслівських часів: виявляється річка, яка дала ім?я місту і місцевості (Бердянщина), має назву тюркського походження “БердЫ”, з наголосом на останньому складі. Что ж вы хотели -”наслєдіє іга, 13-вєк”. Попри силу-силенну джерел у вільному доступі, все ж легше повторити один раз почуте, замість замислитись – чому ж інші річки Північного Приазов?я зберегли давні назви, і чомусь вони зовсім не тюркського походження: Кальчик, Кальміус, Берестова, Обиточна та інші, а от Берду пов`язуємо лише зі стійбищами ногайців. Вже і бердянські телевізійники демонструють творчий сюжет про такого собі кочівника на ім?я БердЫ… Так у масовій свідомості формується враження про ніби-то домінування в усьому Приазов?ї тюркомовних географічних назв, а отже, і ординського культурного впливу, що зовсім не відповідає дійсності.

Ось лиш трохи з численних досліджень про багату на події козацьку спадщину землі понад Бердою:

До 1770 року берега Берди (Каяла-Берда, Кам’яниста Берда, Велика Берда) служили засічною – граничною лінією між країною Східний Ногай (Кримської степу – пустелі Огула) Кримського ханства і землями Кальміуської паланки Запорозької вольниці. Вперше річка Берда згадується в козацьких запорізьких хроніках 1575-1576 рр., – коли на Берду здійснив військовий похід перший, офіційно визнаний польською владою, запорозький козацький гетьман, волинський князь Богдан Михайлович Ружинський( – 1576) – попередник запорізького Гетьмана Самійла Кишки. Про ці події свідчить український історик Адріан Феофанович Кащенко (1858 – 1921) у своєму історичному дослідженні «Оповідання про славне військо запорозьке низове». Саме з тих пір і стали берега приазовської річки Берди від її витоку до гирла запорозькими володіннями. Восени 1616 році «Гетьман обох сторін Дніпра і всього війська Запорізького» Петро Конашевич Сагайдачний (1570, село Кульчиці Перемишльської землі, нині Самбірського району Львівської області – 20.04.1622, Хотин на Дністрі) вийшов Дніпром у Чорне море на козацьких чайках з двохтисячним загоном козаків, підійшов до Східного берега Таврики, де спалив торгове місто Кафу (нині- Феодосія), а потім, перепливши в південному напрямку Чорне море, досяг берегів Анатолії, де взяв штурмом турецькі чорноморські порти Синоп, Трапезунд, пройшов вогнем і мечем передмістями Стамбула, і повернувся на Січ через Керченську протоку, Азовське море, Берду і Конку (Кінські Води).

Поширення географічних назв (топонімів) з коренем “Берд” від Сибіру до Атлантики, з географічною прив`язкою (лише назви населених пунктів, без гідронімів, урочищ, гір, тощо).  розташовані у межах розселення кочових і осідлих індоєвропейських етносів епохи бронзи і заліза(генетичний маркер – Haplogroup R1a) на Євразійському континенті (3-те тисячоліття до н.е – 1 тис. н.е.) :

  • Бердск     Новосибирская область, Російська Федерація
  • Бердюжье    Тюменская область, Російська Федерація
  • Бердянськ     Запорізька область, Україна
  • Бердичів  Житомирська область, Україна
  • Бородянка Київська обл, Україна
  • Берд Тавуш, Вірменія
  • Берд Тауз Азербайджан
  • Али-Бердуковский   Республіка Карачаєво-Черкесія, Російська Федерація 

Berdorf Гревенмахер, Люксембург

Berd’huis  Нормандія, Франція

Berdoues    Піренеї, Франція

Berdot     Аквітанія, Франція

Berd?n    Арагон, Іспанія

Berdal   Согн-ог-Фьюране, Норвегія

Berdica     Валенсія, Іспания

Berdetschlag    Верхня Австрія

Berden    N7,  Велика Британия

Aberdeen    Шотландія, Велика Британия

Ареал поширення даних назв здебільшого співпадає зі шляхами міграції зі степів Приазов`я гальських, (меншегерманських і балтських) племен у Західну Європу й індо-іранських – у регіони Передньої та Середньої Азії і Сибіру. За виключенням Норвегії – всі топоніми у Європі знаходяться у межах кельтського (гальського) розселення 21 тис. до н.е.

Носії індоєвропейських мов, племена кочових і напівосідлих культур “скіфського типу”, предки багатьох сучасних народів Європи і Азії, у 2-му тисячолітті до н.е – 1 тис. н.е. займали весь простір Великого Степу Євразії – від Дунаю на Заході до Амуру на сході. Арії – загальна назва індоарійських племен, що розмовляли індоєвропейськими мовами, і розселилися на  великих обширах території Європи, середньої і центральної Азії, сучасного Ірану і північного Індостану (в долинах рік Інду і Гангу).

 А є ж іщє БЕРДА – найвища точка Хотинської височини- Висота 515 м. За геол. будовою Б.- піднятий блок Подільської плити, з вирівняною поверхнею, асиметричними схилами. Вкрита буковими, буково-грабовими лісами, в підліску – черешня, явір, ліщина.

А ще й – ріка Бердь –  найбільша притока р.Обь на территорії Новосибірской області РФ, має високий правий берег, зформований з крейдових порід.

Берд” – на  індоєвропейських мовах означає – скелясте підвищення (виступ), найчастіше – над водою, похідне – брод, борода.

У прото-іранских мовахbardz” – означало «високий».

Племена бродників, зафіксовані у давньоруських літописах, контролювали місця переправ на Дніпрі та інших річках Степу, надавали лоцманські послуги подорожуючим річними шляхами.

Ареалом первісного розселення (прабатьківщина) прото-індоєвропейських етносів у 4-3 тис. до н.є., перед розселенням їх Євразійським континентом – є Дніпро-Донецьке межиріччя, з півдня обмежене Азовським узбережжям (Лукомор`я).  З тих часів маємо назву всіх наших великих річок з коренем “дон” – від “Дану” – що значить жива, питна вода. Тож, Берда знаходилася у самому центрі ареалу формування індоєвропейської мовно-етнічної, культурної спільноти. Інколи давні джерела її позначають як: Каяла-Берда. Ця назва повязана з прадавніми священними (сакральними) місцями, шанованими святилищами, найбільш значуща з них – містична гора Кайлаш (Кайлас) в Гімалаях.

Можливо, саме тут криється розгадка таємниці: справжньої причини однієї з найзагадковіших масштабних військових кампаній Давньої історії – походу війська перського царя Дарія І у 514 р.(за іншими даними – у 512 р.) до н.е. на Велику Скіфську державу.

 Відбувся він перед планованою експансією найпотужнішої на той час держави світу – імперії Ахеменідів на захід – за однією з версій давніх і сучасних дослідників, аби позбавити об`єкти агресії –  держави материкової Греції постачання продовольства і стратегічної сировини зі Скіфії, ослабивши їх таким чином перед нападом. Однак, напередодні складних військових дій на суші і на морі, здійснення виснажливого походу в зовсім протилежному напрямку за маршрутом мало не в 5000 км., для ніби-то унеможливлення постачання противника, – зважаючи на те, що за рік до цього перська армія вже захопила Геллеспонт – а отже узяла під цілковитий контроль (перерізала) той самий шлях сполучення між Скіфією і Балканами, виглядає як акт повного військово-стратегічного невігластва. Інше пояснення, наведене ще істориками Давнього світу (щоправда, це не причина, а лише привід): помста за давні образи – походи скіфів у Малу Азію та Мідію – також не видається правдоподібним у світлі того, що незадовго до подій сам Дарій, у  Малій Азії й Мідії зокрема, силами армій відданих сатрапів і гвардії “безсмертних” пролив море крові, чинячи масові убивства жителів повсталих міст і місцевої аристократії.  Періоду зовнішньої експансії передували масові повстання проти Дарія на самій территорії держави Ахеменідів, були вони потоплені у крові – тоді в ході 20 битв загинуло близько 150 тисяч повсталих.

Ось скорочений виклад приведення до покори жителів Мідії – етнічно споріднених з самими персами (саме мідіїйська царська династія перша об`єднала арійські племена, що осіли на території Давнього Ірану): Навесні 521 року до н.е. Дарій на чолі великої армії виступив проти мідян. 7 травня в битві біля міста Кундуруш він завдав нищівної поразки армії повсталих. Мідяни в цій битві втратили майже 34500 чоловік убитими, 18 тисяч потрапило в полон. З захопленим царем Мідії Фравартішем  Дарій розправився особисто: відрізав йому ніс, вуха і язик, а потім виколов очі. Після чого Фравартіш був посаджений на кіл в Екбатанах, а його найближчі помічники розп’яті.

Потім Дарій послав військо, що придушило заколот мідян, на допомогу своєму батькові, сатрапу Віштаспі в Парфію (Парс – це вже базова область імперії, населена, власне, персами). Посилившись підкріпленням, Віштаспа 12 липня 521 року до н. е. в битві біля міста Патіграбана вщент розбив військо парфян і гірканців. 6570 заколотників було вбито і 4192потрапило в полон. 80 осіб на чолі з вождем повсталих (його ім’я в написі на Бехистунскій скелі не наводиться) були страчені.

Те, що Дарій майже в кожному зі своїх написів щоразу вимушений був повторювати, що саме він – законний цар, свідчить про гостру політичну боротьбу, яка була пов’язана з його запануванням. Імовірно: для того, хто насправді, не будучи прямим нащадком, а відтак – спадкоємцем трону Ахеменідів, а всього лиш тим, кому влада дісталася внаслідок двірцевого перевороту, і хто узяв тронне ім`я “Dārayava(h)uš (Дараявауш)” – той, хто над Аріями (на санскриті і давньоперській мові: Ар`я – воїн, вільна людина) місія з підвищення сакральної сутності власного владарювання була вкрай важливою. Вважається, що саме за часів цього деспотичного правителя вперше з`явився суспільно-політичний феномен, іменований нині – пропаганда. Так, у текстах тримовного Бехістунського скельного напису, перед перечисленням дій з придушення численного опору, Дарій виправдовує привласнення ним верховної влади бажанням виправити несправедливість, започат- ковану убивством царевича Бардії братом Камбізом, своїм попередником на троні. А декларована відданість справедливості – і є класичним стрижнем усіх основних шаблонів пропаганди. Можливо, Дарій був першим в історії, хто увічнив у камені те, що нині називаємо терміном – маніпулятивна політтехнологія. І дещо- про справедливість: саме убитий змовниками Даріїв попередник на троні мав величезну підтримку населення, позаяк позбавив підданих важких податків, провів, як сказали б ми, демократичні реформи, поліпшив умови життя, тим і пояснюється шалений спротив новій владі, що заходилася розбудовувати імперію. А достовірність того, що змовники вбили самозванця – мага (жерця) Гаумату, а не справжнього царя Бардію, сина Кіра, прямого нащадка Ахеменідів немає з чим звірити, окрім лише тієї самої декларації на скелі – історію ж пишуть переможці.

Тож, імовірно, насправді – похід на скіфів був зумовлений саме бажанням заволодіти землями праотців, де містились сакральні пам`ятки – давні святилища і могили пращурів – спільні для всіх племен, які на той час розселились тодішньою ойкуменою – Євразійським обширом. У такому разі, Дарій перед завойованими етносами постав би не поневолювачем, а володарем спільної для усіх європейців сакральної предківської спадщини, який об`єднав би їх усіх під своїм скіпетром. Тож, не маючи власної давнини, вирішили “позаімствовать” братської спадщини, так необхідної для “вялічія” – правда ж, нам це про щось нагадує ?

Однак істинні хранителі загальноєвропейських предківських святинь – зокрема, й племена “царських скіфів” приазов`я, племена гелів і будинів Великої Скіфської держави не дозволили тому статися. Згадаймо наведені Геродотом слова очільників скитського спротиву, звернені до посланців нападників  про те, що скити вступлять у завершальну битву всієї війни саме тоді, коли вороже військо підступиться до предківських могил. Іще цікаво, як діяли скіфи, коли довідалися про ворожу агресію – вони зібрали зїзд царів, які представляли всі племена Великої Скіфії на раду (частина з них вирішила не долучатися до війни). Тож бачимо, що два споріднені етноси, які на той час, за історичними мірками розійшлися зовсім недавно – всього лиш тисячу років тому, дотримувались вже зовсім різних суспільно-політичних моделей – скіфи, як і колись – військової демократії, перси – східної автократичної тиранії.

До речі, нині лишається невідомою справжня етнічна самоназва (якщо взагалі вона існувала) представників племінного союзу Великої Скіфії на території нашої держави – добре відомі лише назви окремих скіфських племен чи союзів племен. Бо скіфами вони були лише в еллінській (грецькій) традиції. Достеменно лиш можна стверджувати про назву азійських скіфських племен – саки. Можливо, що якийсь час зберігалась й самоназва – арії.

І все ж про те, чому ж почасти різняться назви одних і тих же річок на різних географічних мапах? Логічно припустити, що на середньовічних мапах мало місце фонетичне спотворення при передачі протоіранських чи протословянських гідронімічних назв грецькими чи арабськими картографами.Так, грецька мова майже зовсім не має глухих чи шиплячих приголосних, а іранські й слов`янські мови – навпаки, мають їх досить багато. (Для порівняння: імя того ж батька Дарія, Віштаспи, у грецькій транскрипції звучало, як: Гістасп. І саме завдяки правилам написання грецькою, замість Русь маємо з`яву чудасії: россия). Однак, лишається питання, чому ж інколи бачимо напис: Берди, а не скажімо – Берда?  А може тому, що у багатьох джерелах зустрічаємо: Калки, або, приміром, пороги?

Згадаємо літописні повідомлення: ” …В літо  6480 (972 р.), пойде Святославъ в пороги. Й відома битва руських дружин з монголами у 1223 р. відбулась саме на Калках. Тож правильно було й: на Бердах ? Може, тому, що у минулому дослідники, документуючи місцевість, могли позначати річки й не так, як сьогодні: окремо – головну ріку, а окремо – її притоки, а саме так, як бачили їх у природі –  всю річкову екосистему, мікрокраїну в цілому. Тобто, весь водозбірний басейн річок з багатьма, основними і другорядними руслами, джерелами і потічками – від одного водорозділу до іншого виокремлювався в окрему назву, яка подавалася у множині ?  

А тепер, коли більша площа водозбору степових річок перепахана нанівець й занехаяна дамбами й гатями, щедро усипана хімічними засобами, засмічена відходами виробництва й життєдіяльності – нам, “бєзмятєжно” спостерігаючим за завершальною стадією вмирання наших річок, просто несила уявити той степ, яким він був одвіку: квітучий, з розмаїттям видів рослин і тварин, буянням трав, напоєних живою водою стрімких повноводних річок, струмків та джерел.

11.12.2017           Директор Осипенківського народного краєзнавчого музею               Олег Будяк                                 

Оприлюднено в Славутна минувшина | Залишити коментар