І засміялась черешенька люблячи. (Наталя Квітка)

          ВІХИ  ІСТОРІЇ  УКРАЇНИ              Червень  2017 рік.  

2 червня –  210 років від дня народження Сошенка Івана Максимовича (1807-1876), маляра, педагога. Народився у м.Богуславі, нині райцентр Київщини, освіту отримав у Петербурзькій академії мистецтв, займався малярством і педагогічною діяльністю. Один з перших звернув увагу на талант Т.Шевченка і взяв активну участь у звільненні його від кріпацтва. Жанрові спрямування митця, це портрети, пейзажі, ікони: «Водопад», «Вечір», «Продаж сіна на Дніпрі», портрети «Б.Хмельницький», «І Мазепа», «І. Гонта», і ін.

3 червня – 150 років тому народилася Муравйова Олена Олександрівна (ур. Апостол-Кегич) (1867-1939), оперна співачка, педагог. Народилася у м.Харкові, освіту отримала у Московській консерваторії, володіла чудовим сопрано широкого діапазону. У 1901р. повернулася в Україну, мала творчі зв’язки з композиторами М.Лисенком, Б.Лятошинським, Л.Ревуцьким, В.Косенком і ін., впродовж багатьох років викладала у мистецьких закладах міст Києва і Дніпра, виховала понад 400 митців і педагогів, серед яких І.Козловський, О.Петрусенко і ін.

6 червня – минає 170 років від народження Барвінського Олександра Григоровича (1847-1926), педагога, історика, громадського і політичного діяча. Народився у с.Шляхтинці, нині Тернопільського р-ну, освіту здобув у Львівському ун-ті, займався педагогічною діяльністю, склав докторат у Віденському ун-ті, очолив  Українське Педагогічне Товариство, заснував видання «Руська історична бібліотека», за його участі відбулася реорганізація Літературного Товариства ім.Т.Шевченка у Наукове Товариство ім.Т.Шевченка, займався створенням українських підручників, заснував кафедру української історії у Львівському ун-ті, куди запросив на викладання М.Грушевського. У період поставання Західно-Української Народної Республіки працював урядовцем. Є автором праць «Історія української літератури», «Ілюстрована історія Руси від найдавніших до наших часів» і ін.

7 червня – 190 років від дня народження Андрузького Георгія Левовича (1827-?), громадського діяча, поета, вченого. Народився у с.Вечірки, нині Пирятинського р-ну Полтавщини, навчався на правничому ф-ті Київського ун-ту, за участь у Кирило-Мефодіївському братстві був висланий до м.Казані – одного з етнічних первнів Московщини, далі – до Карелії, де, урешті, був ув’язнений у Соловецькому монастирі, але за  участь у відбитті нападу англо-французької ескадри у 1854р. звільнено, повернувся на Полтавщину під нагляд поліції. Є автором «Начерків Конституції Республіки», де пропонувалося створити федерацію слов’янських народів – Слов’янські Сполучені Штати, які мали складатися з 7 автономій: !) Україна з Галичиною, Чорномор’ям і Кримом, 2) Польща з Познанню, Литвою і Жмуддю, 3) Бессарабія з Молдовою і Валахією, 4) Остзея, 5) Сербія, 6)Болгарія, 7) Дон, – з центром у Києві. Поетичні твори мислителя відображали долю покріпаченої України. 

18 червня – 160 років тому народився Заклинський Корнило Гнатович (1857-1884), історик, етнограф, письменник. Народився у с.Маріямпіль, нині Галицького р-ну Івано-Франківщини, освіту здобув у Львівському ун-ті. Збирав народні говірки, фольклорні й етнографічні матеріали. На основі зібраного створив низку оповідань. Попри короткий життєвий шлях, полишив чимало наукових праць, серед них – «Про Т.Шевченка», «Михайло Максимович і його заслуги для української літератури» і ін.

19 червня – минає 150 років від народження Купчинського Євгена Івановича (1867-1938) композитора, хорового диригента, священика. Народився у с.Оглядів, нині Радехівський р-н Львівщини, закінчив Львівську духовну семінарію. Був обдарованим проповідником-духівником, патріотом.  Великою заслугою композитора є організація  сільських хорів. Мав низький бас, довгий час очолював церковно-освітянський мішаний хор, неперевершено володів грою на цитрі. Окрім власних композицій  виконував твори М.Лисенка, Ф.Шопена, Ф.Шуберта  і ін.

21 червня – 120 років від дня народження Кондратюка Юрія Васильовича (спр. ім’я Шаргей Олександр Гнатович (1897~1943), вченого-винахідника, одного із першотворців ракетної техніки й теорії космічних польотів. Народився у м.Полтаві, навчався у Петроградській політехніці, незалежно від К.Ціолковського вивчав проблеми  космічних подорожей та конструювання міжпланетних кораблів, вивів основне рівняння лету ракети, його траєкторію, вперше розробив теорію багатоступінчатих ракет. Наукові здобутки вченого покладені в основу сучасної космонавтики. Зазнав тяжких поневірянь: участь у ! Світовій війні, перебував у таборах ГУЛАГ-у. За одною із версій – загинув у нацистському концтаборі.

22 – 23 червня –  День пам’яті жертв розстрілів в’язнів у тюрмах Західної України. При загарбанні західних земель України червоною Московщиною в особі Совєтського Союза у вересня 1939р. – згідно змови з нацистською Німеччиною про «розподіл сфер впливу» – окріплий людоїдний московський більшовизм вже пропонував не гасла про приналежність фабрик, заводів і землі, а практику ГУЛАГУ – геноцидне винищення української людності шляхом розстрілів, катувань, і які в перші дні бойових дій між самими «розподілювачами світу» набули тотальний характер. 

23 червня – 1917 року Українська Центральна Рада проголосила Перший Універсал – «Універсал Української Центральної Ради до українського народу  на Україні, й поза Україною сущого», яким ще не передбачалося відділення від Московщини, але стверджувалося про самостійне порядкування на свої землі. Попри таке, москальне імперство збешеніло від люті на «малоросів».

 

24 червня – 120 років тому народився Лютенко-Лютий Іван Макарович (1897-1989), військовий та громадський діяч, підприємець, меценат. Народився у с.Товмач, нині Шполянський р-н Черкащини, освіту отримав гімназійну а також у школі прапорщиків Відбув І Світову війну, з 1918р. у складі Армії Української Народної Республіки, з 1919р. – у повстансько-партизанському русі, став  Головним отаманом Холодного Яру під псевдонімом  «Гонта». В 1923р. емігрував до Польщі, вів активно громадську та культурницьку діяльність, зокрема, у м.Холмі, став успішним підприємцем. У ІІ Світову війну допомагав полоненим-українцям, по війні мешкав у м.Мюнхені, далі у Марокко (м.Рабат), з 1957р. – у США. Полишив спогади «Вогонь з Холодного Яру».

25-26 червня – 1992р. у Києві Відбувся Всеукраїнський Православний Собор, що об’єднав Українську Автокефальну Православну Церкву та частину  Української Православної Церкви Московського Патріархату (до загарбання Московією у 1686р.  була Київською Митрополією у складі Константинопольської Патріархії) в єдину структуру – Українську Православну Церкву Київського Патріархату. Ці і подальші складні події церковного життя в Україні є наслідком багатовікової агресії Московщини, серед засобів якої була і є не тільки зброя, але й «язик»… і навіть Церква.

     28 червня – 100 років тому створено Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради – Уряд України, головою обрано Володимира Винниченка. Головний виконавчий орган України складався з 8 генеральних секретарів та генерального писаря.

30 червня – 110 років від дня народження Шухевича Романа-Тараса Йосиповича (1907-1950), політичного і державного діяча, військовика. Народився у м.Львові у родині повітового судді, освіту здобув у Музичному інституті ім. М. Лисенка, а також у Львівській політехніці. У юному віці: став членом «Пласту» ще у гімназії у 1925р. вступив до Української Військової Організації (УВО), у 1929р. став членом Організації Українських Націоналістів – первинно національно-визвольні устремління молодого Шухевича були спрямовані проти польського гніту, за що в 1934-37рр. відбував покарання у польському концтаборі. Після звільнення став успішним підприємцем. Після розколу ОУН взяв бік її революційного крила. В умоваїх ІІ Світової війни упродовж року командував українським військовим підрозділом «Нахтігаль», у складі іноземних легіонів «Вермахту». У 1943р. очолив Українську Повстанську Армію у боротьбі проти нацистських і більшовицьких загарбників, був обраний головою Секретаріату Української Головної Визвольної Ради – парламенту  воюючої України. 5 березня 1950 р. загинув у бою з НКВС.

– 130 років тому народився Гагенмейстер Володимир Миколайович (ім’я при нар. Карл-Ріхард) (1887-1938), живописець, графік, ілюстратор, педагог, мистецтвознавець, Народився у м.Виборзі (Фінляндія), закінчив Училище технічного рисування у м.Петербурзі. З 1916р. проживав в Україні, завідував Кам’янець-Подільською художньо-промисловою школою, брав участь у мистецьких виставках. 1933р. усунений з директорства, його художня школа розгромлена — «за надмірну популяризацію українського мистецтва». Змушений був перебратися до Харкова, далі до Києва, де у грудні 1937 арештований НКВС, а 20 січня 1938р. отримав комуністичну кару –  постріл у потилицю в підвалах Жовтневого палацу. Спадок митця складає: серії літографій архітектурних пам’яток Поділля, портретів Т.Шевченка, У.Кармелюка, «Селянських настінних розписів Кам’янеччини» і ін.

У цьому році минає 130 років від народження Гризло Семена Григоровича (1887-1921), військового і громадського діяча.  Народився у м.Катеринопіль, нині райцентр Черкащини, працював  учителем сільської школи. За участь у повстанні на броненосці «Потьомкін» був засланий до Сибіру, з розпадом імперії повернувся у рідний край, став співорганізатором  Вільного козацтва, з 1919р. перебував у лавах  Армії Української Народної Республіки, далі продовжив активну боротьбу проти московсько-більшовицьких загарбників  у повстанському русі Холодного Яру, де загинув в одному з боїв.

  О.Змієвський, В Пилипенко, тов. «Просвіта», м.Бердянськ, Запорізький край, Україна, /proberdyansk.wordpress.com/ 

Оприлюднено в Віхи історії України | Залишити коментар

Дзвінок із дитинства

  Перші три класи я навчався у Темирівській (тоді) семирічці, першою вчителькою була Леся Фанасівна Стрибуль (пишу – як йменували, правильно, мабуть, Панасівна, але змінювати пам’ять – несила), у третьому – мене-нас навчав Віталій Іванович Коломоєць, так-так, який з часом довгий період очолював Успенівську середню школу. Пам’ятаю ще з темирівських вчителів Семена Максимовича, Івана Родіоновича, Бориса Артемовича, Данченко Ольгу Федорівну.

   У 1959р. мого тата Пилипенка Федора Васильовича було призначено директором Новогригорівської семирічки, тому наступні 5 класів, бо ж вона незабаром стала восьмирічкою, провчився там. А вже середню освіту, тобто 9-10 класи, здобував ув Успенівській середній школі, де директором був Колосовський Володимир Михайлович (його предмет «суспільствознавство» давалося не легко, але згодом, вже у внз, філософія і політекономія стали найбільш до вподоби)  а нашим класним керівником – Павло Пилипович. До речі, тільки-но закінчив школу, як її директором став Віталій Іванович Коломоєць.

   На завершення цього короткого спогаду хочу завважити, що дорога до школи є, мабуть, другою у світі життя – після дороги додому. Тому і написалося наступне:

ДО  ШКОЛИ

Випускникам  1966 року, вчителям, випускникам
усіх років Успенівської середньої школи
Гуляйпільського району
Запорізького краю
присвячується.

 

 

Не забувай ні миті із свого життя:
У рідній хаті, в школі, у дорозі –
Тоді не вдаре запізніле каяття,
І ти прилинеш, станеш на порозі.

 *   *   *

Ми встали з-за парт – сорок п’ять літ тому,
А вперше засіли – на десять раніше,
Та пам’ять дитинства про кожну весну,
Про дружбу і щирість все спогади пише.

Останній дзвінок навесні пролунав,
Здавалось… недавно і перший,
Час злету у вирій тоді нам настав,
Надій, сподівань, мрій і звершень.

І ми розлетілись в роки і краї,
В безмежжя шляхів і просторів,
Та знаєм, що крила твої і мої –
Росли і мужніли у школі.

Нарешті, зустрілись. Вже є сивина,
Онуки… та й правнуки в пору,
Послухаєм вчителя… О, дивина:
«Йдемо на урок» в рідну школу.

І в кожному серці залишиться мить:
Рубіж між дитинством і часом,
В якому повік уночі буде снить
Успенівська школа, ми – класом.

Володимир Пилипенко, учень 10-Б класу у 1966 році, із села Новогригорівки.

Вірша написано до дня зустрічі 27 травня 2011 року випускників, вчителів школи.

12 березня 2011 року,  Новогригорівка – Успенівка – Бердянськ  Запорізького краю.

Оприлюднено в Будьмо! Шануймося! | Залишити коментар

14 травня – День матусі, 15 травня – Міжнародний день родини, 18 травня – Всесвітній день вишиванки

 НАДВЕЧІР’Я

 

 

 

 

 

 

 

Вечір літеплом голубить хату,                                                                                                       Сиві горлиці воркують серед гілля,                                                                                              А на призьбі – батько й мати в надвечір’ї,                                                                                   Наче птахи сіли мить поворкувати.

Розходились солов’ї, як на весіллі,                                                                                                 А шовковиці шептатись  притомились,                                                                                         І город на сонці вилігся горілиць,                                                                                               Батько й мати, – змолоділі і красиві.

Сива ластівка шугнула стрімко в сіни,                                                                                   Сонях голову присунув до віконця,                                                                                           Кинув батькові у жменю сяйво сонця,                                                                                         А в матусі кіт пригрівся на колінах.

Шлях курний минув оселю яворами                                                                                             І розтанув угорі поміж акацій.                                                                                                       Чи судилося їм правнуків діждатись,                                                                                     Щоб пробіглись споришевими стежками?

У сусідів дітвори, неначе маку,                                                                                            Цвірінчать в дворі із ранку, аж до ночі,                                                                                        А у батька стуманіли чомусь очі:                                                                                                    –  Щось від наших вже давно немає знаку.

–  Все їм ніколи, –  зітхнула тихо мати,                                                                                      Вуст тремтіння приховала за усмішку,                                                                                       – Дочекаємось, – сльозу змахнула нишком,                                                                                – І на нашому подвір’ї буде свято.

І цигарки вогник блимнув, як метелик,                                                                                   Перші зорі блідо виглянули з листя,                                                                                    Стара вишня красувалася в намисті,                                                                                     Сонце променем вчепилося у стелю.

Череда пройшла – знайоме все і звичне…                                                                                     – Добрий вечір вам, – гукнула в двір сусідка,                                                                             – Там он ваші йдуть, – майнула далі швидко…                                                                          І вже здалеку, – а щастя  вам так личить!

– Ой, стара, а ми розсілися під вечір.                                                                                              А вона від звістки сил не мала зрушить.                                                                                      Їм до ніг скотились перші стиглі груші…                                                                                Дочекались!  Вітерець обняв за плечі.

Наталя Квітка, із збірки «Калинові обрії», 1996 р.,  м.Гуляйполе, Запорізький край.

Оприлюднено в Свята нашої Батьківщини | Залишити коментар

Війна – смерть. Спогади – плач.

«Дні Твої скалічено криваво…»

                         Євген Маланюк

 Україна у підсовєтський період була дощенту забудована відомими могилами невідомих солдатів,  серед яких трапляються до такої ступені «невідомі», що там взагалі ніхто не похований.

А ще вигадано-вибудувано  бетонні нагромадження з газовими горілками, з’єднаними  із сибірсько-гулагним газом, що загалом йменується «вічним вогнем»

Комуно-обробний прагматизм-примітивизм був зведений до збирання «насєлєнія-совєтського народа» силами «чотирикутника»: керівниками підприємств, організацій, установ, секретарями парткомів, комсоргами, профоргами, туди додавали піонерію та жовтенятство… для того, щоб прогорлопанити їм «ми побєділі фашизм», та, про людське око, згадати за загиблих- «бєзвєсті пропавшіх»… які десь – невідомо де – а не тут. До цього символічного «тут», з розпадом кремлівської «замєчатєльной Страни Савєтов», додано ще й церковну службу. Таким чином, кожного разу, зробивши справу, розходилися до чаркування, тобто до звичайної, традиційної пиятики – під претекстом «ста грамів фронтових». Отже – 45 років  пропивали Перемогу у Совєтському Лагері, пропиваємо по-комуністичному і наразі.

До речі, стосовно «фашизму». Адже це породище італійське, є назвою правлячої тоді в Італії партії, яка у методах приходу до влади, у тероризмі скопіювала-унаслідувала московський людоїдний більшовизм. Про це наголошував ще Микола Бухарін на ХІІ з’їзді ВКП (б) у 1923 році. До речі, німецький нацизм у ту пору, образно кажучи, ще «ходив у памперсі», який з часом також став сумлінним учнем червоних комісарів. Таким чином, «ми побєділі фашизм» є сурогатом нетямущості і кремлівських кліше.

Таке комуністичне становище існує й досі.

Це були і є дешеві блюзнірські технології, бо для режиму кожна конкретна людина становила… ніщо, – замінники справжніх: шани, пам’яті про загиблих у місцях їх належних поховань.

У той же час московське ординство усіяло українські чорноземи, само собою зрозуміло, – невідомими могилами  відомих солдатів, але, щоб гарантовано не було клопоту,  мільйони з них ним  поштамповано-поклеймовано ярликом «прапавшій бєзвєсті».

Як про це тяжко писати, що було і що продовжує існувати, ба більше, це ганебне становище обростає тепер кремлівськими «бєссмєртнимі палкамі». Цікаво, з кого, за уявою їх творців, вони уявно сформовані? Мабуть, скорше всього, із тих-таки «бєзвєсті прапавшіх»? Бо ж даних про їх загибель і смерть немає. Воістину – нечуване блюзнірство.

І як на душі стає тепліше, коли чутно повідомлення про віднайдення і про належне поховання загиблих, зокрема, нещодавно це відбулося на Волині.

Мій дідусь Остапенко Матвій із села Солодке Гуляйпільщини пройшов усю Першу світову людобойню, в кінці був тяжко поранений. З початком радянсько-німецької його, хворого на шлункову виразку, в кінці літа 1941року спровадили на фронт, а вже у вересні він загинув від кулі німецького снайпера, але попри таке був оштампований все тим же «бєзвєсті прапавшій».

А ось мій тато, Пилипенко Федір із села Успенівки, також Гуляйпільщини, напередодні війни між двома тоталітарними режимами був призваний на строкову службу до Брестської фортеці, але незабаром їх, молодих бійців, було замінено на досвідчених. Він оповідати про війну не любив, але на процесі пізнання-сприйняття її мною це суттєво не позначилося, бо бачив жахливі шрами на його тілі: на руках  – круглі, від куль, а на ногах – видовжені ритвини, від осколків.

Ну, а наостанок коротко подам переказ  переказу із обривків спогадів про смерть і життя на фронті у Другій світовій, почуті недавно, але повідані з півстоліття тому мешканцем села Нововасилівки, що поблизу м.Бердянська, Левченком Іваном.  Нехай це буде дослівна пряма мова:

«…Авіабомбардування. Я відстав від основної групи бійців, вони сховалися у глибокій вирві, я ж на відстані 20 метрів лише встиг присісти у неглибокому приямку. Мене вони кличуть, але я не наважуюся. Через декілька хвилин бомба розірвалась у схові моїх товаришів…»

« …Наші відступають, я  із кулеметом прикриваю відступ. Відходжу останній. Коли справу було завершено, звернув увагу, що мої рукава, поли, штани всі у кульових дірках, сам же залишився неушкодженим…»

«…Мені наказано відвести до штабу полку полоненого німця, це відстань до 7 кілометрів. Йдемо, сіли передихнути, бо від виснаженості – сильна втома. Незчувся, як і заснув. Чую, хтось мене штовхає, це вже через пару годин. Відкриваю очі, бачу, що мене будить полонений, який каже: «Her, wir müssen weiter gehen» (пане, ходімо далі)…».

«…Я в концтаборі. Нацисти не дають нам пити. Недалеко котельна, хто пробирається туди, назад не повертається. Вони попереджали, що будуть «спраглих» розстрілювати. Нарешті, не витримую і я та ще декілька зі мною. Пробираємося туди, бачимо, що німці розстріляли і останніх прибульців. Затримують і нас, але натомість автоматних черг – чи то шкода стало патронів, чи набридло розстрілювати – покидали зброю і стали нас бити… але не розстріляли…».

«… Ми вже на німецькій землі. Рухаємося маршем, а поруч з  нами тягнеться вервечка біженців: німецьких жінок, дітей, старечі. Я взяв одного малолітнього хлопчика, який ледве плентається, посадив на повозку, бо шкода стало Як побачила це його мати, як підняла переляканий лемент, викрикуючи: «Nein, nein…», – і зразу ж забрала дитя…»

Післямова:  Мені розповідали, що цей чоловік, коли згадував про фронтову бувальщину, на прохання чи ініціативно… завжди плакав. Це, мабуть, найприродніша, найлюдяніша емоція.

Володимир Пилипенко

Оприлюднено в Лихоліття історії | Залишити коментар

«СПРАВЖНІЙ УКРАЇНЕЦЬ»

27 квітня 2017 року в Бердянському краєзнавчому музеї відбувся урочистий масовий захід «Справжній українець», присвячений 155-ій річниці від дня народження нашого видатного земляка, уродженця передмістя Ліски м.Бердянська, українського етнографа, краєзнавця і музейника, талановитого письменника, фольклориста Василя Григоровича Кравченка (1862-1945рр.).
На свято завітали викладач БДПУ, кандидат філологічних наук В. М. Школа, учні гімназії № 3 «Сузір’я» та студенти першого курсу Бердянського коледжу ТДАТУ, голова бердянського осередку Всеукраїнського товариства «Просвіта» В.Ф.Пилипенко та член товариства О.І.Змієвський, а також завідувач читальним залом міської дитячої бібліотеки О. І. Пінчук та завідувач бібліотекою-філією №4 ім. Віри Єніної Г. В. Проценко.
Директор Бердянського краєзнавчого музею, заслужений працівник культури Л.Ф.Ноздріна розповіла присутнім про вшанування пам’яті В.Г.Кравченка у стінах музею: з 1992 року музей носить ім’я славетного етнографа, для всіх мешканців і гостей міста діє експозиція, присвячена життєвому і творчому шляху земляка. Експонати для неї подаровані сином краєзнавця – Михайлом Васильовичем, а також зібрані у результаті пошукової роботи.
Ведуча заходу, старший науковий співробітник музею Христина Петрина, у своїй доповіді висвітлила різні сторони непересічної особистості В. Г. Кравченка, яка й досі невідома загалу, натомість життєвий і творчий шлях митця є своєрідним прикладом для сучасного покоління бердянців. Це була надзвичайно колоритна, всебічно обдарована і, найголовніше, глибоко патріотична людина, яку ще за життя називали «справжній українець». Його славетне ім’я занесено до 7 тому «Української радянської енциклопедії» та 2 тому «Українського радянського енциклопедичного словника».
Фольклорно-етнографічні розвідки В.Г.Кравченка були опубліковані у власному оригінальному тритомному виданні «Народні оповідання й казки (етнографичні матеріали), зібрані Васильом Кравченком». Перу Василя Григоровича належить також, як він сам писав у своїй автобіографії, «ціла низка психологічних оповідань з красного письменства», зокрема збірка під назвою «Буденне життє. Психологічні малюнки».
Відомий Василь Григорович і як науковець, фундатор музейної справи, який стояв на порозі заснування і розвитку «Товариства дослідників Волині». У пореволюційні роки етнограф довгий час очолював Волинський науково-дослідний музей у м.Житомирі, активно вивчав культуру та побут краю. Просвітницька та етнографічна діяльність науковця стали приводом для його переслідування на поч.ХХст. і подальшого заслання. У 1930-ті роки вже знаного на той час етнографа було репресовано.
Багата творча спадщина В.Г.Кравченка (автор залишив її Національній Академії наук України), зберегла безліч справжніх скарбів, зокрема важливі для бердянців оповідання «Як бердянці в море ходили», «Над морем». У фондах БКМ зберігається унікальне видання – «Репресоване краєзнавство», де вміщено матеріали про народознавця, а також два томи з новітнього видання спадщини етнографа Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім..М.Т.Рильського НАН України ( Київ, 2007, 2009 рр.).
Пішов з життя В.Г.Кравченко 20 березня 1945 року у м.Ростові-на-Дону.
Сподіваємося, що Бердянськ і надалі буде пам’ятати про великий внесок Василя Кравченка в українську культуру, літературну скарбницю Бердянщини.

Передрук зі сторінки Facebook “Бердянский Краеведческий Музей”

Оприлюднено в Духовний пантеон | Залишити коментар

Вітання з Першим днем Весни

Вже тане сніг, біжать струмки,
В вікно повіяло весною …
Засвищуть скоро солов’ї,
І ліс одягнеться листвою!

Яка весна летить над світом!
Квітуча, ніжна і ясна.                                 Сади вдяглися білим цвітом.                 Така весна! Така весна!

А тиха ніч сипнула зорі
Над маревом п’янких садів.
Ген на небесному просторі
Чарівно круглий місяць сплив.

І розлилося сяйво чисте,                                                                                                           І засріблилися сади
Спокійно, дивно, урочисто…
Доріжка місячна з води

Враз випливла, як мрія дивна,
І казка зразу ожила.
Така весна! Така чарівна!
В ній стільки радості й тепла.

Хай зігрівають душу Вам красою
Весни тендітні пелюстки,
І розливаються джерельною водою
Кохання й щастя гомінкі струмки.

Березневої повені щастя,
Що приходить так швидко й нестримно,
Барв чарівних, духмяних квітневих,
Що, мов килим, Земля розстелила!

Не прийшла весна, а увірвалась!
І теплом так щедро розлилась,
Й земля відразу заквітчалась
Й зазеленіла якось враз!

Тепло і світло розлилося,
Весна чарівна в світ летить.
Все на землі цвісти взялося,
Яка це неповторна мить!

Весна! Усе зазеленіло
Під вічним небом голубим.
І в людських душах завесніло,
Все стало чистим і ясним.

Вісиль Турчак

(Висловлюю вибачення, що надруковано з таким запізненням, були технічні причини.)

Оприлюднено в Творчі натхнення, Uncategorized | Залишити коментар

Я кожного ранку на лузі ловлю променистий привіт. (Петро Мусір)

ВІХИ  ІСТОРІЇ  УКРАЇНИ             Травень  2017 рік.

 1 травня –  90 років тому народився Герасименко Василь Явтухович (1927-2015), бандурист, педагог, конструктор-винахідник бандур. Народився у с.Пищики Сквирського району Київщини, освіту отримав у Львівській консерваторії по класу бандури, займався педагогічною діяльністю. У творчому доробку сотні перекладів, аранжувань творів світової та національної класики, а також обробок пісень – для бандури та бандурних ансамблів, розробив понад сорок моделей інструмента.

2 травня – 130 років від дня народження – Гудзія Миколи Карповича (1887-1965), літературознавця, академіка. Народився у м.Могилеві-Подільському, нині Вінничина, освіту здобув у Київському ун-ті, де продовжив викладацьку та наукову діяльність, далі працював у інших вишах. Основними науковими увагами вченого була давньоукраїнська література з часів Київської Русі і до 18 століття, зокрема «Слово о полку Ігоревім», «Енеїда» і ін., її визначаюча роль у формуванні літературних традицій слов’янських народів.  М.Гудзій очолював видання творів Т.Шевченка, і В.Стефаника.

5 травня – минає 110 років  від народження Макогон Дарини Дмитрівни (літ. псевдонім Ірина Вільде) (1907-1982), письменниці. Народилася у м.Чернівцях, навчалася у Львівському ун-ті, працювала в редакціях різних видань. Життя і творчість припали на драматичний період історії краю, це війни, гоніння з боку польської влади, московсько-більшовицької охлократії. У доробку письменниці романи «Сестри Річинські», «Повнолітні діти», повісті «Стежинами життя», «Метелики на шпильках», збірки новел тощо. У 2007р. засновано Всеукраїнську літературну премію ім.Ірини Вільде.

6 травня 1947 року комуністичні режими Совєтського Союзу, Польщі та Чехословаччини   змовилися про сумісне придушення Українського Руху Опору, зокрема, і на Закерзонні (Польща) – етнічних українських землях. Змовою передбачалося: забезпечення проведення операції «Вісла» – депортації українського населення на західні креси Польщі, інформаційної блокади шляхом створення заслону рейдам загонів Української Повстанської Армії на Захід, нарешті – сумісне комуністичне винищення повстанців.  

12 травня – 120 років тому народився Коршак Кирило Юхимович (1897-1937), археолог, поет. Народився у с.Дирдин, нині Городищенського р-ну Черкащини, освіту отримав у Київському ін-ті народної освіти та в аспірантурі при Археологічному музеї. Вів розкопки Трипільської культури, був фахівцем з енеоліту та бронзової доби. Одноразово мав поетичний поклик, у доробку збірки «Назустріч сонцю», «Долоні площ» і ін., творив добірною народною мовою. У пік московсько-більшовицького людоїдства  був звинувачений у «буржуазному націоналізмі», отримав комуністичну кару – розстріл.

14 травня – 90 років від дня народження Осташинського Наума Йосиповича (1927-2004), педагога, культурного діяча, письменника, художника. Народився у м.Василькові Київщини, здобув політехнічну освіту та з прикладних мистецтв, заснував і очолив у Києві  дитячу художню студію, уклав декілька посібників з виховання дітей та юнацтва, у співавторстві з В.Сухомлинським видав книгу «Ми продовжуємо себе в дітях».

14 травня –   День матусі.                                  

 15 травня – Міжнародний день родини.  

 18 травня – Всесвітній день вишиванки.  

 24 травня – День слов’янської писемності та культури.

15 травня – минає 160 років від народження Чайковського Андрія Яковича (1857-1935), письменника, громадського діяча, адвоката. Народився у м.Самборі Королівства Галіції та Володимирії, нині Львівщина, правничу освіту здобув у Львівському ун-ті, займався адвокатською практикою. Письменницька творчість позначена темою пробудження національної свідомості і стосується періоду козаччини, це захоплююча пригодницька повість «За сестрою», а також твори «Полковник Михайло Кричевський», «Козацька помста», «Краще смерть, ніж неволя» і багато інших, полишив спогади «Спомини зперед десяти літ» та «Чорні рядки». У період поставання Західно-Української Народної Республіки був повітовим комісаром у м.Самборі, останні роки мешкав у м.Коломиї.

16 травня – 200 років від дня народження Костомарова Миколи Івановича (1817-1885), історика, етнографа, прозаїка, громадського діяча, мислителя, співзасновника Кирило-Мефодіївського братства, співавтора програми Товариства – «Книги буття українського народу». Відстоював історичне право української мови на самостійний розвиток, пророче бачив Україну в майбутньому як «окрему державну цілісність» та її особливу місію в колі слов’янських народів.

18–21 травня 1917 року у Києві відбувся 1 Всеукраїнський військовий з’їзд, метою якого було підтвердження постанов Всеукраїнського Національного Конгресу та координація дій українського військового руху. Було намічено заходи по українізації армії та військової освіти, про формування першої військової частини – полку ім.Б.Хмельницького. З’їзд обрав Український генеральний військовий комітет на чолі з С.Петлюрою..     

                                     19 травня – 120 років тому народився Дубровський Василь Васильович (1897-1966), історик, педагог, громадський і релігійний діяч, письменник, сходознавець. Народився у м.Чернігові, освіту отримав у Чернігівській  духовній семінарії та в Ніжинському історико-філологічному ін-ту, займався педагогічною діяльністю, музейною справою, науковою роботою. У 1934-39рр. відбув комуністичну кару в концтаборах ГУЛАГ-у, під час німецької окупації вибув до Німеччини, далі – в США, де відновив наукову діяльність. Є автором праць «Богдан Хмельницький і Туреччина», «З побуту українських монахів другої половини XVIII ст.», «Оповідання про кріпацтво» і ін.

21 травня – День пам’яті жертв політичних репресій –  національний пам’ятний день в Україні.

22 травня – 50 років тому відбулася маніфестація біля пам’ятника Тарасу Шевченку у Києві з нагоди перепоховання праху Великого Кобзаря на Батьківщині (1967). До маніфестантів московсько-рашистська Компартія СС  вжила репресивні заходи засобами своїх бойових загонів «КГБ-МВД».     

25 травня – 130 років від дня народження Плюща Олексія Львовича (1877-1907), письменника, перекладача. Народився в с.Оленівка, нині Борзнянського р-ну Чернігівщини, навчався у Ніжинському історико-філологічному ін-ті. За межово коротке 20-літнє земне життя  написав низку оповідань, драму «Смерть поета», романи «Вперед» та «В катовні», перекладав Г.Гейне, працював над перекладом «Слова о полку Ігоревім», був активним членом Ніжинської «Просвіти». Залишив 15 незавершених творів.

26 травня – минає 140 років від народження Косач-Кривинюк Ольги Петрівни (1877-1945), письменниці, літературознавця, перекладача, етнографа, громадської діячки, лікарки, сестри Лесі Українки. Народилася у м.Звягель, нині Новоград-Волинський, освіту отримала у Петербурзькому медінституті, певний час працювала земським лікарем у селищі Кам’янка, нині у складі м.Дніпра. У трагічну добу першої половини ХХст. зазнала тяжких поневірянь: переслідування царизмом за громадську діяльність, загибель чоловіка Михайла Кривинюка від більшовицького терору, далі – німецька окупація і, урешті, скін від хвороби у таборі для переміщених осіб у м.Аугсбурзі в Німеччині. Залишила по собі переклади творів І.Тургенєва, Ж.Санд, О.Дюма, В.Гюго, Ч.Діккенса, Г.Мопассана і ін., мемуарні виклади про Л.Українку, родину Косачів загалом, серед яких і «Як Леся Українка зложила курс «Стародавньої історії східних народів».

– 110 років тому народився Коструба Теофіль Петрович, чернече ім’я –Теодосій (1907-1943), священик, церковний історик, перекладач, журналіст. Народився у с.Стара Ягільниця Королівства Галіції та Володимирії, нині Чортківський р-н Тернопільщини, здобув філософську освіту у Львівському ун-ті, брав активну участь у роботі Наукового Товариства імені Тараса Шевченка, є автором праць з історії України Княжої доби, «Нарисів церковної історії України Х-ХІІІ століть», перекладу сучасною українською мовою «Галицько-Волинського літопису», перший переклав четверту книгу Геродота «Скіфія», видав дослідницько-викривальну працю «Як Москва нищила Українську Церкву».

27 травня –  140 років від дня народження Лазаревського Гліба Олександровича  (1877-1949), літературознавця. Народився у с.Підлипне, що поблизу м.Конотопа Сумщини, отримав правничу освіту у Київському ун-ті, зазнав тяжких поневірянь і втрат: був приречений до розстрілу денікінцями, переслідувався московським тоталітаризмом «за недотримання ідеологічного рівня у науковій роботі», втратив дружину і сина, які були репресовані, тощо. Попри ці умови проводив дослідницьку роботу над творчістю Т.Шевченка, Л.Українки, упорядкував листування М.Драгоманова з учасниками Старої громади і ін.

30 травня – минає 130 років від народження Архипенка Олександра Порфировича (1887-1964), скульптора, художника. Народився у м.Києві, навчався у Київському художньому училищі та в Московському училищі живопису, архітектури і скульптури. З 1908р. перебував в еміграції у Франції, Німеччині, США, де вдосконалював своє мистецтво, відкривав власні школи. З 1923р оселився у США, став одним із основоположників кубізму в архітектурі, працював у манері конструктивізму та абстракціонізму, був Почесним членом «Об’єднання митців-українців в Америці». Відомі  його скульптури – «Боксери», «Жозефіна Бонапарті», «Заратруста» і ін.,  працював над пам’ятниками  Т.Шевченку, І.Франку, князю Володимиру Святославовичу для парку у м.Чикаго.

О.Змієвський, В Пилипенко, тов.«Просвіта», м.Бердянськ, Запорізький край, Україна,  /proberdyansk.wordpress.com/        

Оприлюднено в Віхи історії України | Залишити коментар