В садках милує солов’їний спів. (Володимир Корнієнко)

ВІХИ  ІСТОРІЇ  УКРАЇНИ                  Липень  2017 рік.

1 липня – 100 років тому народився Штуль Олег Данилович (1917-1977), політичний і військовий діяч. Народився у с.Лопатичі, нині Олевського р-ну Житомирщини, освіту отримав у Кременецькій духовній семінарії та Варшавському ун-ті. Зі студентських років перебував у лавах Організації Українських Націоналістів, працював у культурницькій референтурі. За німецько-радянської війни був спрямований до Києва налагоджувати українське життя, далі – організовував партизанські загони на Волині, став співредактором газети «Оборона України». В кінці 1943р. арештований нацистами, до кінця війни перебував у концтаборі «Заксенхаузен». По війні проводив допоміжну роботу  для українських військовополонених, відновив видання газети «Українське слово», очолив Провід ОУН, став співзасновником Світового Конгресу Вільних Українців. Останні роки проживав у Торонто. Є автором багатьох статей і теоретичних розвідок.

3 липня – 90 років від дня народження Смоленчука  Миколи Кузьмича (1927-1993), прозаїка, літературознавця, педагога, вченого. Народився у м. Бобринці на Кіровоградщині, підлітком зазнав страхіть у нацистських та комуно-радянських таборах, тяжкої праці в так зв. радянських трударміях. Попри це згодом здобув педагогічну освіту, працював учителем  та директором школи на Кіровоградщині і Черкащині, далі – завідував кафедрою у Луцькому і Кіровоградському педінститутах. За рекомендацією М. Рильського став членом  Спілки письменників України. У 1972 р його звинувачено  у «буржуазному націоналізмі», на півтора десятиліття вилучено із активного громадського та літературного життя. Є автором  романів «Сиве покоління», «Білі бланкети», історичних повістей «Степи полинові», «Рідня», та сотні наукових, науково-методичних статей, краєзнавчих розвідок і ін.

4 липня  – минає 120 років від народження Верменича Андрія Андрійовича (1897-1979), актора. Народився у с.Градизьк, нині Глобинського р-ну Полтавщини, освіту отримав у Московському університеті мистецтв, мав гарний голос, виконував провідні ролі як на драматичній, так і оперній сценах, зокрема, в опері С.Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», у виставах І.Карпенка-Карого і ін. З 1934р. працював у Дніпровському  драмтеатрі ім.Т.Шевченка.

8 липня – 110 років тому народився Гасин Олександр Іванович (1907-1949), політичний і військовий діяч, учасник визвольного руху 1940-х років.. Народився у с.Конюхів, нині Стрийського району Львівщини, освіту отримав у Львівській політехніці та Баварській воєнній академії, займав високі посади в Оорганізації Українських Націоналістів, разом з Євгеном Коновальцем уклав «Військового підручника», викладав на Вищих старшинських курсах ОУН, був одним з провідних організаторів підготовки антирадянського повстання на західно-українських землях, де людність з вересня 1939р. вже сповна пізнала «докорінні переваги радянського ладу». З проголошенням Акту відновлення державної самостійності України 30 червня 1941р обійняв посаду заступника воєнного міністра. По війні продовжив активну роботу по організації Руху Опору, загинув у протистоянні червоному терору.  

11 липня  – 130 років від дня народження Журавленка Павла Максимовича (1887-1948), артиста опери, оперети і кіно, режисера. Народився у с.Никанорівка, нині Бобринецького р-ну Кіровоградщини., співу навчався приватно у Єлисаветграді та Москві, володів басом широкого діапазону. З 1906р. виступав на сценах Москви, Казані, Петербурга. Близькими друзями співака були видатні діячі української культури Гнат Юра, Василь Войтенко, Михайло Донець і ін. Монархічним, а потім і більшовицьким московством видатний українець був причислений до «русскіх».                                 

14 липня – минає 120 років від народження Баб’юка Андрія Дмитровича – літ. ім’я Мирослав Ірчан (1897-1937), поета, драматурга, перекладача, літературознавця, журналіста, видавця. Народився у с.П’ядики, нині Коломийського р-ну Ів.-Франківщини, освіту отримав у Львівській  вчительській семінарії, Першу світову війну відбув у складі Легіону Січових Стрільців, далі перейшов на бік червоно-більшовицької Московщини, був відряджений до Канади, по поверненню у 1932р. в Україну через деякий час за наказом кремлівського секретаря-ката Постишева його відправлено до концтаборів, творчий доробок вилучено з обігу.  В листопаді 1937р А.Баб’юка страчено. Він є автором п’єс  «Підземна Галичина», «Бунтарі», «Бувші люди» і ін.

– 150 років тому народився Савченко-Більський Володимир Олександрович (1867-1955), військовий діяч, генерал-хорунжий флоту УНР. Народився у с.Олишівка на Чернігівщині, походив зі старовинного козацько-старшинського роду. З постання Української Народної Республіки очолив Раду Української Чорноморської Громади, активно проводив українізацію флоту у містах Одесі та Севастополі, обіймав високі військові посади. З 1921р. перебував на еміграції в Польщі, далі – в Німеччині та Франції, проводив активну громадську роботу, є автором низки праць з питань морського флоту України.

 16 липня – 1917 року Українська Центральна Рада проголосила Другий Універсал – державно-правовий акт, яким було зафіксовано домовленості між УЦР та ТУ Росії,  які свідчать про те, що, попри непевність, тимчасовість становища Московщини – між відхідною монархічною деспотією і насуваючою червоною диктатурою – її тимчасові репрезентанти безпомильно, на рівні безумовних рефлексій  намагалися утримати Україну в своїй орбіті, як непереступну передумову по забезпеченню подальшої «еволюції»-паразитування імперії та демонічного фальшування її ганебної історії.

21 липня – 110 років від дня народження Кандиби Олега Олександровича – літ. Ім’я Олег Ольжич (1907-1944), поета, політичного діяча, археолога, сина поета Олександра Олеся. Народився у м.Житомирі, освіту отримав у Карловому ун-ті Праги, здобув наукову ступінь з філософії, одноразово ґрунтовно займався археологією, вів з цього фаху масштабну наукову та педагогічну діяльність на міжнародному рівні. З 1929р. перебував у лавах Організації Українських Націоналістів, займав високі посади, загинув у катівні гестапо у концтаборі «Заксенхаузен». Є автором низки поетичних збірок, археологічних розвідок, праці «Євген Коновалець»

– минає 110 років від наподження Теліги (ур. Шовгеніва) Олени Іванівни (1907-1942), поетеси, публіцистки, літературного критика, активної учасниці українського національно-визвольного руху. Народилася у с.Ільїнське, що поблизу м.Дмитрова, нині Московської області РФ, в україно-білоруській родині. З 1918р. мешкала у Києві, з приходом московсько-більшовицьких загарбників емігрувала до Чехословаччини, де отримала освіту в Українському високому педагогічному інституті у Празі і де розпочала літературну діяльність. З 1929р. проживала у Варшаві, далі – у Львові, вступила до лав Організації Українських Націоналістів. З початком німецько-радянської війни повернулася до Києва, організувала Спілку українських письменників, принципово ігнорувала утиски, обмеження німецько-нацистських окупантів, у лютому 1942р. була заарештована гестапівцями і розстріляна у Бабиному Яру. Є автором збірок «Душа на сторожі», «Прапори Духа», «Полум’яні вежі» і ін.

22 липня – 130 років тому народився Жоночин Василь Мартинович – літ. ім’я Василь Шопінський (1887-1967), прозаїк, поет, драматург, громадський діяч. Народився у с.Терешівці на Хмельниччині, у юному віці виїхав до США. Власні матеріальні труднощі, а також оточуючого люду в умовах  еволюції капіталізму – з одного боку, з іншого – незнання про реалії будівництва соціалізму у Совєтському Союзі, спричинили прокомуністичні погляди письменника і тематику його творів: про тяжке життя людей найманої праці у США. Цим вповні скористалися вожді у Странє Совєтов, охоче друкуючи твори письменника з ідеологічних міркувань.

24 липня 110 років від дня народження Мисика Василя Олександровича (1907-1983), поета, перекладача. Народився у с.Новопавлівка, нині Межівського р-ну Дніпропетровщини, захоплювався поезією і видав збірку, ще перебуваючи на шкільній лаві, був підтриманий М.Рильським, П.Тичиною та ін. Мав великі здібності до опанування іноземних мов, здійснював переклади з польської німецької, французької, англійської, єврейської і інших мов. З листопада 1934р., мешкаючи у м.Харкові, потрапив до лабет НКВС, відбував комуністичну кару в концтаборі на Соловках, далі, з початком німецько-радянської війни – на фронті, полон, німецький концтабір, репатріація, реабілітація і, нарешті – повернення в літературу. У творчому спадку поетичні збірки «Борозни», «Верховіття», «Чорнотроп» і ін., оповідання, велика перекладацька творчість.

28 липня – минає 150 років від народження Агапія Вишневецького, – св. Ім’я Вишневецький Агапій Йосипович (1867-1924), православного церковного діяча. Народився на Волині, освіту отримав у Київській духовній академії, із небагатьох служителів Церкви підтримав Українську Державність у 1917р., послідовно виступав за проголошення автокефалії Української Православної Церкви, ввійшов до складу її Святого Синоду. У 1924р. знищений московсько-більшовицьким людоїдним режимом.

29 липня – 130 років тому народився Садовський Михайло Вікентійович (1887-1967), військовий і громадський діяч. Народився у м.Києві, освіту здобув у декількох мілітарних закладах, відбув Першу світову війну. З постанням Української Народної Республіки взяв активну участь у розбудові національного війська, захищав Батьківщину від московських червоних і білих загарбницьких бандформувань. З 1921р. на еміграції у Польщі, Німеччині, а з 1950р. – у Канаді, де працював в урядових установах в екзилі, заснував Український воєнно-історичний інститут та Військовий музей, видавництво «Чорномор», випускав збірник «За державність».

– виповнюється 160 років від дня народження Федецького Альфреда Костянтиновича (1857-1902), фотографа, першого українського кінооператора. Народився у Варшаві невдовзі родина переїхала до Києва, закінчив Фотографічний ін-т Віденської академії мистецтв. Відкрив власне фотоательє у Харкові, удосконалив кінознімальний апарат, яким від 1896 р. вперше в Україні розпочав знімати хронікальні фільми, займався розробкою кольорової фотографії. В 1895-96 рр. зняв фільми «Народні гуляння на Кінній площі Харкова», 2 грудня 1896 р. у приміщенні Харківського оперного театру провів перший в Україні публічний сеанс.   

– минає 200 років  від народження Айвазовського Івана Костянтиновича – родинне ім’я Ованес Айвазян (1817-1900), художника-мариніста та баталіста. Народився у м.Феодосії, нині Автономна Республіка Крим України, у вірменській родині, яка до народження сина проживала у Королівстві Галіції та Володимирії Австрійської імперії. Був членом  Товариства південноросійських художників в Одесі. Серед галереї творів митця вагоме місце належить українським мотивам, це  картини «Чумаки в степу вночі», «Очерет на Дніпрі», «Весілля в Україні» і ін.

О. Змієвський, В. Пилипенко, товариство «Просвіта», м. Бердянськ, Запорізький край, Україна,

/proberdyansk.wordpress.com/

Оприлюднено в Віхи історії України | Залишити коментар

І засміялась черешенька люблячи. (Наталя Квітка)

          ВІХИ  ІСТОРІЇ  УКРАЇНИ              Червень  2017 рік.  

2 червня –  210 років від дня народження Сошенка Івана Максимовича (1807-1876), маляра, педагога. Народився у м.Богуславі, нині райцентр Київщини, освіту отримав у Петербурзькій академії мистецтв, займався малярством і педагогічною діяльністю. Один з перших звернув увагу на талант Т.Шевченка і взяв активну участь у звільненні його від кріпацтва. Жанрові спрямування митця, це портрети, пейзажі, ікони: «Водопад», «Вечір», «Продаж сіна на Дніпрі», портрети «Б.Хмельницький», «І Мазепа», «І. Гонта», і ін.

3 червня – 150 років тому народилася Муравйова Олена Олександрівна (ур. Апостол-Кегич) (1867-1939), оперна співачка, педагог. Народилася у м.Харкові, освіту отримала у Московській консерваторії, володіла чудовим сопрано широкого діапазону. У 1901р. повернулася в Україну, мала творчі зв’язки з композиторами М.Лисенком, Б.Лятошинським, Л.Ревуцьким, В.Косенком і ін., впродовж багатьох років викладала у мистецьких закладах міст Києва і Дніпра, виховала понад 400 митців і педагогів, серед яких І.Козловський, О.Петрусенко і ін.

6 червня – минає 170 років від народження Барвінського Олександра Григоровича (1847-1926), педагога, історика, громадського і політичного діяча. Народився у с.Шляхтинці, нині Тернопільського р-ну, освіту здобув у Львівському ун-ті, займався педагогічною діяльністю, склав докторат у Віденському ун-ті, очолив  Українське Педагогічне Товариство, заснував видання «Руська історична бібліотека», за його участі відбулася реорганізація Літературного Товариства ім.Т.Шевченка у Наукове Товариство ім.Т.Шевченка, займався створенням українських підручників, заснував кафедру української історії у Львівському ун-ті, куди запросив на викладання М.Грушевського. У період поставання Західно-Української Народної Республіки працював урядовцем. Є автором праць «Історія української літератури», «Ілюстрована історія Руси від найдавніших до наших часів» і ін.

7 червня – 190 років від дня народження Андрузького Георгія Левовича (1827-?), громадського діяча, поета, вченого. Народився у с.Вечірки, нині Пирятинського р-ну Полтавщини, навчався на правничому ф-ті Київського ун-ту, за участь у Кирило-Мефодіївському братстві був висланий до м.Казані – одного з етнічних первнів Московщини, далі – до Карелії, де, урешті, був ув’язнений у Соловецькому монастирі, але за  участь у відбитті нападу англо-французької ескадри у 1854р. звільнено, повернувся на Полтавщину під нагляд поліції. Є автором «Начерків Конституції Республіки», де пропонувалося створити федерацію слов’янських народів – Слов’янські Сполучені Штати, які мали складатися з 7 автономій: !) Україна з Галичиною, Чорномор’ям і Кримом, 2) Польща з Познанню, Литвою і Жмуддю, 3) Бессарабія з Молдовою і Валахією, 4) Остзея, 5) Сербія, 6)Болгарія, 7) Дон, – з центром у Києві. Поетичні твори мислителя відображали долю покріпаченої України. 

18 червня – 160 років тому народився Заклинський Корнило Гнатович (1857-1884), історик, етнограф, письменник. Народився у с.Маріямпіль, нині Галицького р-ну Івано-Франківщини, освіту здобув у Львівському ун-ті. Збирав народні говірки, фольклорні й етнографічні матеріали. На основі зібраного створив низку оповідань. Попри короткий життєвий шлях, полишив чимало наукових праць, серед них – «Про Т.Шевченка», «Михайло Максимович і його заслуги для української літератури» і ін.

19 червня – минає 150 років від народження Купчинського Євгена Івановича (1867-1938) композитора, хорового диригента, священика. Народився у с.Оглядів, нині Радехівський р-н Львівщини, закінчив Львівську духовну семінарію. Був обдарованим проповідником-духівником, патріотом.  Великою заслугою композитора є організація  сільських хорів. Мав низький бас, довгий час очолював церковно-освітянський мішаний хор, неперевершено володів грою на цитрі. Окрім власних композицій  виконував твори М.Лисенка, Ф.Шопена, Ф.Шуберта  і ін.

21 червня – 120 років від дня народження Кондратюка Юрія Васильовича (спр. ім’я Шаргей Олександр Гнатович (1897~1943), вченого-винахідника, одного із першотворців ракетної техніки й теорії космічних польотів. Народився у м.Полтаві, навчався у Петроградській політехніці, незалежно від К.Ціолковського вивчав проблеми  космічних подорожей та конструювання міжпланетних кораблів, вивів основне рівняння лету ракети, його траєкторію, вперше розробив теорію багатоступінчатих ракет. Наукові здобутки вченого покладені в основу сучасної космонавтики. Зазнав тяжких поневірянь: участь у ! Світовій війні, перебував у таборах ГУЛАГ-у. За одною із версій – загинув у нацистському концтаборі.

22 – 23 червня –  День пам’яті жертв розстрілів в’язнів у тюрмах Західної України. При загарбанні західних земель України червоною Московщиною в особі Совєтського Союза у вересня 1939р. – згідно змови з нацистською Німеччиною про «розподіл сфер впливу» – окріплий людоїдний московський більшовизм вже пропонував не гасла про приналежність фабрик, заводів і землі, а практику ГУЛАГУ – геноцидне винищення української людності шляхом розстрілів, катувань, і які в перші дні бойових дій між самими «розподілювачами світу» набули тотальний характер. 

23 червня – 1917 року Українська Центральна Рада проголосила Перший Універсал – «Універсал Української Центральної Ради до українського народу  на Україні, й поза Україною сущого», яким ще не передбачалося відділення від Московщини, але стверджувалося про самостійне порядкування на свої землі. Попри таке, москальне імперство збешеніло від люті на «малоросів».

 

24 червня – 120 років тому народився Лютенко-Лютий Іван Макарович (1897-1989), військовий та громадський діяч, підприємець, меценат. Народився у с.Товмач, нині Шполянський р-н Черкащини, освіту отримав гімназійну а також у школі прапорщиків Відбув І Світову війну, з 1918р. у складі Армії Української Народної Республіки, з 1919р. – у повстансько-партизанському русі, став  Головним отаманом Холодного Яру під псевдонімом  «Гонта». В 1923р. емігрував до Польщі, вів активно громадську та культурницьку діяльність, зокрема, у м.Холмі, став успішним підприємцем. У ІІ Світову війну допомагав полоненим-українцям, по війні мешкав у м.Мюнхені, далі у Марокко (м.Рабат), з 1957р. – у США. Полишив спогади «Вогонь з Холодного Яру».

25-26 червня – 1992р. у Києві Відбувся Всеукраїнський Православний Собор, що об’єднав Українську Автокефальну Православну Церкву та частину  Української Православної Церкви Московського Патріархату (до загарбання Московією у 1686р.  була Київською Митрополією у складі Константинопольської Патріархії) в єдину структуру – Українську Православну Церкву Київського Патріархату. Ці і подальші складні події церковного життя в Україні є наслідком багатовікової агресії Московщини, серед засобів якої була і є не тільки зброя, але й «язик»… і навіть Церква.

     28 червня – 100 років тому створено Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради – Уряд України, головою обрано Володимира Винниченка. Головний виконавчий орган України складався з 8 генеральних секретарів та генерального писаря.

30 червня – 110 років від дня народження Шухевича Романа-Тараса Йосиповича (1907-1950), політичного і державного діяча, військовика. Народився у м.Львові у родині повітового судді, освіту здобув у Музичному інституті ім. М. Лисенка, а також у Львівській політехніці. У юному віці: став членом «Пласту» ще у гімназії у 1925р. вступив до Української Військової Організації (УВО), у 1929р. став членом Організації Українських Націоналістів – первинно національно-визвольні устремління молодого Шухевича були спрямовані проти польського гніту, за що в 1934-37рр. відбував покарання у польському концтаборі. Після звільнення став успішним підприємцем. Після розколу ОУН взяв бік її революційного крила. В умоваїх ІІ Світової війни упродовж року командував українським військовим підрозділом «Нахтігаль», у складі іноземних легіонів «Вермахту». У 1943р. очолив Українську Повстанську Армію у боротьбі проти нацистських і більшовицьких загарбників, був обраний головою Секретаріату Української Головної Визвольної Ради – парламенту  воюючої України. 5 березня 1950 р. загинув у бою з НКВС.

– 130 років тому народився Гагенмейстер Володимир Миколайович (ім’я при нар. Карл-Ріхард) (1887-1938), живописець, графік, ілюстратор, педагог, мистецтвознавець, Народився у м.Виборзі (Фінляндія), закінчив Училище технічного рисування у м.Петербурзі. З 1916р. проживав в Україні, завідував Кам’янець-Подільською художньо-промисловою школою, брав участь у мистецьких виставках. 1933р. усунений з директорства, його художня школа розгромлена — «за надмірну популяризацію українського мистецтва». Змушений був перебратися до Харкова, далі до Києва, де у грудні 1937 арештований НКВС, а 20 січня 1938р. отримав комуністичну кару –  постріл у потилицю в підвалах Жовтневого палацу. Спадок митця складає: серії літографій архітектурних пам’яток Поділля, портретів Т.Шевченка, У.Кармелюка, «Селянських настінних розписів Кам’янеччини» і ін.

У цьому році минає 130 років від народження Гризло Семена Григоровича (1887-1921), військового і громадського діяча.  Народився у м.Катеринопіль, нині райцентр Черкащини, працював  учителем сільської школи. За участь у повстанні на броненосці «Потьомкін» був засланий до Сибіру, з розпадом імперії повернувся у рідний край, став співорганізатором  Вільного козацтва, з 1919р. перебував у лавах  Армії Української Народної Республіки, далі продовжив активну боротьбу проти московсько-більшовицьких загарбників  у повстанському русі Холодного Яру, де загинув в одному з боїв.

  О.Змієвський, В Пилипенко, тов. «Просвіта», м.Бердянськ, Запорізький край, Україна, /proberdyansk.wordpress.com/ 

Оприлюднено в Віхи історії України | Залишити коментар

Дзвінок із дитинства

  Перші три класи я навчався у Темирівській (тоді) семирічці, першою вчителькою була Леся Фанасівна Стрибуль (пишу – як йменували, правильно, мабуть, Панасівна, але змінювати пам’ять – несила), у третьому – мене-нас навчав Віталій Іванович Коломоєць, так-так, який з часом довгий період очолював Успенівську середню школу. Пам’ятаю ще з темирівських вчителів Семена Максимовича, Івана Родіоновича, Бориса Артемовича, Данченко Ольгу Федорівну.

   У 1959р. мого тата Пилипенка Федора Васильовича було призначено директором Новогригорівської семирічки, тому наступні 5 класів, бо ж вона незабаром стала восьмирічкою, провчився там. А вже середню освіту, тобто 9-10 класи, здобував ув Успенівській середній школі, де директором був Колосовський Володимир Михайлович (його предмет «суспільствознавство» давалося не легко, але згодом, вже у внз, філософія і політекономія стали найбільш до вподоби)  а нашим класним керівником – Павло Пилипович. До речі, тільки-но закінчив школу, як її директором став Віталій Іванович Коломоєць.

   На завершення цього короткого спогаду хочу завважити, що дорога до школи є, мабуть, другою у світі життя – після дороги додому. Тому і написалося наступне:

ДО  ШКОЛИ

Випускникам  1966 року, вчителям, випускникам
усіх років Успенівської середньої школи
Гуляйпільського району
Запорізького краю
присвячується.

 

 

Не забувай ні миті із свого життя:
У рідній хаті, в школі, у дорозі –
Тоді не вдаре запізніле каяття,
І ти прилинеш, станеш на порозі.

 *   *   *

Ми встали з-за парт – сорок п’ять літ тому,
А вперше засіли – на десять раніше,
Та пам’ять дитинства про кожну весну,
Про дружбу і щирість все спогади пише.

Останній дзвінок навесні пролунав,
Здавалось… недавно і перший,
Час злету у вирій тоді нам настав,
Надій, сподівань, мрій і звершень.

І ми розлетілись в роки і краї,
В безмежжя шляхів і просторів,
Та знаєм, що крила твої і мої –
Росли і мужніли у школі.

Нарешті, зустрілись. Вже є сивина,
Онуки… та й правнуки в пору,
Послухаєм вчителя… О, дивина:
«Йдемо на урок» в рідну школу.

І в кожному серці залишиться мить:
Рубіж між дитинством і часом,
В якому повік уночі буде снить
Успенівська школа, ми – класом.

Володимир Пилипенко, учень 10-Б класу у 1966 році, із села Новогригорівки.

Вірша написано до дня зустрічі 27 травня 2011 року випускників, вчителів школи.

12 березня 2011 року,  Новогригорівка – Успенівка – Бердянськ  Запорізького краю.

Оприлюднено в Будьмо! Шануймося! | Залишити коментар

14 травня – День матусі, 15 травня – Міжнародний день родини, 18 травня – Всесвітній день вишиванки

 НАДВЕЧІР’Я

 

 

 

 

 

 

 

Вечір літеплом голубить хату,                                                                                                       Сиві горлиці воркують серед гілля,                                                                                              А на призьбі – батько й мати в надвечір’ї,                                                                                   Наче птахи сіли мить поворкувати.

Розходились солов’ї, як на весіллі,                                                                                                 А шовковиці шептатись  притомились,                                                                                         І город на сонці вилігся горілиць,                                                                                               Батько й мати, – змолоділі і красиві.

Сива ластівка шугнула стрімко в сіни,                                                                                   Сонях голову присунув до віконця,                                                                                           Кинув батькові у жменю сяйво сонця,                                                                                         А в матусі кіт пригрівся на колінах.

Шлях курний минув оселю яворами                                                                                             І розтанув угорі поміж акацій.                                                                                                       Чи судилося їм правнуків діждатись,                                                                                     Щоб пробіглись споришевими стежками?

У сусідів дітвори, неначе маку,                                                                                            Цвірінчать в дворі із ранку, аж до ночі,                                                                                        А у батька стуманіли чомусь очі:                                                                                                    –  Щось від наших вже давно немає знаку.

–  Все їм ніколи, –  зітхнула тихо мати,                                                                                      Вуст тремтіння приховала за усмішку,                                                                                       – Дочекаємось, – сльозу змахнула нишком,                                                                                – І на нашому подвір’ї буде свято.

І цигарки вогник блимнув, як метелик,                                                                                   Перші зорі блідо виглянули з листя,                                                                                    Стара вишня красувалася в намисті,                                                                                     Сонце променем вчепилося у стелю.

Череда пройшла – знайоме все і звичне…                                                                                     – Добрий вечір вам, – гукнула в двір сусідка,                                                                             – Там он ваші йдуть, – майнула далі швидко…                                                                          І вже здалеку, – а щастя  вам так личить!

– Ой, стара, а ми розсілися під вечір.                                                                                              А вона від звістки сил не мала зрушить.                                                                                      Їм до ніг скотились перші стиглі груші…                                                                                Дочекались!  Вітерець обняв за плечі.

Наталя Квітка, із збірки «Калинові обрії», 1996 р.,  м.Гуляйполе, Запорізький край.

Оприлюднено в Свята нашої Батьківщини | Залишити коментар

Війна – смерть. Спогади – плач.

«Дні Твої скалічено криваво…»

                         Євген Маланюк

 Україна у підсовєтський період була дощенту забудована відомими могилами невідомих солдатів,  серед яких трапляються до такої ступені «невідомі», що там взагалі ніхто не похований.

А ще вигадано-вибудувано  бетонні нагромадження з газовими горілками, з’єднаними  із сибірсько-гулагним газом, що загалом йменується «вічним вогнем»

Комуно-обробний прагматизм-примітивизм був зведений до збирання «насєлєнія-совєтського народа» силами «чотирикутника»: керівниками підприємств, організацій, установ, секретарями парткомів, комсоргами, профоргами, туди додавали піонерію та жовтенятство… для того, щоб прогорлопанити їм «ми побєділі фашизм», та, про людське око, згадати за загиблих- «бєзвєсті пропавшіх»… які десь – невідомо де – а не тут. До цього символічного «тут», з розпадом кремлівської «замєчатєльной Страни Савєтов», додано ще й церковну службу. Таким чином, кожного разу, зробивши справу, розходилися до чаркування, тобто до звичайної, традиційної пиятики – під претекстом «ста грамів фронтових». Отже – 45 років  пропивали Перемогу у Совєтському Лагері, пропиваємо по-комуністичному і наразі.

До речі, стосовно «фашизму». Адже це породище італійське, є назвою правлячої тоді в Італії партії, яка у методах приходу до влади, у тероризмі скопіювала-унаслідувала московський людоїдний більшовизм. Про це наголошував ще Микола Бухарін на ХІІ з’їзді ВКП (б) у 1923 році. До речі, німецький нацизм у ту пору, образно кажучи, ще «ходив у памперсі», який з часом також став сумлінним учнем червоних комісарів. Таким чином, «ми побєділі фашизм» є сурогатом нетямущості і кремлівських кліше.

Таке комуністичне становище існує й досі.

Це були і є дешеві блюзнірські технології, бо для режиму кожна конкретна людина становила… ніщо, – замінники справжніх: шани, пам’яті про загиблих у місцях їх належних поховань.

У той же час московське ординство усіяло українські чорноземи, само собою зрозуміло, – невідомими могилами  відомих солдатів, але, щоб гарантовано не було клопоту,  мільйони з них ним  поштамповано-поклеймовано ярликом «прапавшій бєзвєсті».

Як про це тяжко писати, що було і що продовжує існувати, ба більше, це ганебне становище обростає тепер кремлівськими «бєссмєртнимі палкамі». Цікаво, з кого, за уявою їх творців, вони уявно сформовані? Мабуть, скорше всього, із тих-таки «бєзвєсті прапавшіх»? Бо ж даних про їх загибель і смерть немає. Воістину – нечуване блюзнірство.

І як на душі стає тепліше, коли чутно повідомлення про віднайдення і про належне поховання загиблих, зокрема, нещодавно це відбулося на Волині.

Мій дідусь Остапенко Матвій із села Солодке Гуляйпільщини пройшов усю Першу світову людобойню, в кінці був тяжко поранений. З початком радянсько-німецької його, хворого на шлункову виразку, в кінці літа 1941року спровадили на фронт, а вже у вересні він загинув від кулі німецького снайпера, але попри таке був оштампований все тим же «бєзвєсті прапавшій».

А ось мій тато, Пилипенко Федір із села Успенівки, також Гуляйпільщини, напередодні війни між двома тоталітарними режимами був призваний на строкову службу до Брестської фортеці, але незабаром їх, молодих бійців, було замінено на досвідчених. Він оповідати про війну не любив, але на процесі пізнання-сприйняття її мною це суттєво не позначилося, бо бачив жахливі шрами на його тілі: на руках  – круглі, від куль, а на ногах – видовжені ритвини, від осколків.

Ну, а наостанок коротко подам переказ  переказу із обривків спогадів про смерть і життя на фронті у Другій світовій, почуті недавно, але повідані з півстоліття тому мешканцем села Нововасилівки, що поблизу м.Бердянська, Левченком Іваном.  Нехай це буде дослівна пряма мова:

«…Авіабомбардування. Я відстав від основної групи бійців, вони сховалися у глибокій вирві, я ж на відстані 20 метрів лише встиг присісти у неглибокому приямку. Мене вони кличуть, але я не наважуюся. Через декілька хвилин бомба розірвалась у схові моїх товаришів…»

« …Наші відступають, я  із кулеметом прикриваю відступ. Відходжу останній. Коли справу було завершено, звернув увагу, що мої рукава, поли, штани всі у кульових дірках, сам же залишився неушкодженим…»

«…Мені наказано відвести до штабу полку полоненого німця, це відстань до 7 кілометрів. Йдемо, сіли передихнути, бо від виснаженості – сильна втома. Незчувся, як і заснув. Чую, хтось мене штовхає, це вже через пару годин. Відкриваю очі, бачу, що мене будить полонений, який каже: «Her, wir müssen weiter gehen» (пане, ходімо далі)…».

«…Я в концтаборі. Нацисти не дають нам пити. Недалеко котельна, хто пробирається туди, назад не повертається. Вони попереджали, що будуть «спраглих» розстрілювати. Нарешті, не витримую і я та ще декілька зі мною. Пробираємося туди, бачимо, що німці розстріляли і останніх прибульців. Затримують і нас, але натомість автоматних черг – чи то шкода стало патронів, чи набридло розстрілювати – покидали зброю і стали нас бити… але не розстріляли…».

«… Ми вже на німецькій землі. Рухаємося маршем, а поруч з  нами тягнеться вервечка біженців: німецьких жінок, дітей, старечі. Я взяв одного малолітнього хлопчика, який ледве плентається, посадив на повозку, бо шкода стало Як побачила це його мати, як підняла переляканий лемент, викрикуючи: «Nein, nein…», – і зразу ж забрала дитя…»

Післямова:  Мені розповідали, що цей чоловік, коли згадував про фронтову бувальщину, на прохання чи ініціативно… завжди плакав. Це, мабуть, найприродніша, найлюдяніша емоція.

Володимир Пилипенко

Оприлюднено в Лихоліття історії | Залишити коментар

«СПРАВЖНІЙ УКРАЇНЕЦЬ»

27 квітня 2017 року в Бердянському краєзнавчому музеї відбувся урочистий масовий захід «Справжній українець», присвячений 155-ій річниці від дня народження нашого видатного земляка, уродженця передмістя Ліски м.Бердянська, українського етнографа, краєзнавця і музейника, талановитого письменника, фольклориста Василя Григоровича Кравченка (1862-1945рр.).
На свято завітали викладач БДПУ, кандидат філологічних наук В. М. Школа, учні гімназії № 3 «Сузір’я» та студенти першого курсу Бердянського коледжу ТДАТУ, голова бердянського осередку Всеукраїнського товариства «Просвіта» В.Ф.Пилипенко та член товариства О.І.Змієвський, а також завідувач читальним залом міської дитячої бібліотеки О. І. Пінчук та завідувач бібліотекою-філією №4 ім. Віри Єніної Г. В. Проценко.
Директор Бердянського краєзнавчого музею, заслужений працівник культури Л.Ф.Ноздріна розповіла присутнім про вшанування пам’яті В.Г.Кравченка у стінах музею: з 1992 року музей носить ім’я славетного етнографа, для всіх мешканців і гостей міста діє експозиція, присвячена життєвому і творчому шляху земляка. Експонати для неї подаровані сином краєзнавця – Михайлом Васильовичем, а також зібрані у результаті пошукової роботи.
Ведуча заходу, старший науковий співробітник музею Христина Петрина, у своїй доповіді висвітлила різні сторони непересічної особистості В. Г. Кравченка, яка й досі невідома загалу, натомість життєвий і творчий шлях митця є своєрідним прикладом для сучасного покоління бердянців. Це була надзвичайно колоритна, всебічно обдарована і, найголовніше, глибоко патріотична людина, яку ще за життя називали «справжній українець». Його славетне ім’я занесено до 7 тому «Української радянської енциклопедії» та 2 тому «Українського радянського енциклопедичного словника».
Фольклорно-етнографічні розвідки В.Г.Кравченка були опубліковані у власному оригінальному тритомному виданні «Народні оповідання й казки (етнографичні матеріали), зібрані Васильом Кравченком». Перу Василя Григоровича належить також, як він сам писав у своїй автобіографії, «ціла низка психологічних оповідань з красного письменства», зокрема збірка під назвою «Буденне життє. Психологічні малюнки».
Відомий Василь Григорович і як науковець, фундатор музейної справи, який стояв на порозі заснування і розвитку «Товариства дослідників Волині». У пореволюційні роки етнограф довгий час очолював Волинський науково-дослідний музей у м.Житомирі, активно вивчав культуру та побут краю. Просвітницька та етнографічна діяльність науковця стали приводом для його переслідування на поч.ХХст. і подальшого заслання. У 1930-ті роки вже знаного на той час етнографа було репресовано.
Багата творча спадщина В.Г.Кравченка (автор залишив її Національній Академії наук України), зберегла безліч справжніх скарбів, зокрема важливі для бердянців оповідання «Як бердянці в море ходили», «Над морем». У фондах БКМ зберігається унікальне видання – «Репресоване краєзнавство», де вміщено матеріали про народознавця, а також два томи з новітнього видання спадщини етнографа Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім..М.Т.Рильського НАН України ( Київ, 2007, 2009 рр.).
Пішов з життя В.Г.Кравченко 20 березня 1945 року у м.Ростові-на-Дону.
Сподіваємося, що Бердянськ і надалі буде пам’ятати про великий внесок Василя Кравченка в українську культуру, літературну скарбницю Бердянщини.

Передрук зі сторінки Facebook “Бердянский Краеведческий Музей”

Оприлюднено в Духовний пантеон | Залишити коментар

Вітання з Першим днем Весни

Вже тане сніг, біжать струмки,
В вікно повіяло весною …
Засвищуть скоро солов’ї,
І ліс одягнеться листвою!

Яка весна летить над світом!
Квітуча, ніжна і ясна.                                 Сади вдяглися білим цвітом.                 Така весна! Така весна!

А тиха ніч сипнула зорі
Над маревом п’янких садів.
Ген на небесному просторі
Чарівно круглий місяць сплив.

І розлилося сяйво чисте,                                                                                                           І засріблилися сади
Спокійно, дивно, урочисто…
Доріжка місячна з води

Враз випливла, як мрія дивна,
І казка зразу ожила.
Така весна! Така чарівна!
В ній стільки радості й тепла.

Хай зігрівають душу Вам красою
Весни тендітні пелюстки,
І розливаються джерельною водою
Кохання й щастя гомінкі струмки.

Березневої повені щастя,
Що приходить так швидко й нестримно,
Барв чарівних, духмяних квітневих,
Що, мов килим, Земля розстелила!

Не прийшла весна, а увірвалась!
І теплом так щедро розлилась,
Й земля відразу заквітчалась
Й зазеленіла якось враз!

Тепло і світло розлилося,
Весна чарівна в світ летить.
Все на землі цвісти взялося,
Яка це неповторна мить!

Весна! Усе зазеленіло
Під вічним небом голубим.
І в людських душах завесніло,
Все стало чистим і ясним.

Вісиль Турчак

(Висловлюю вибачення, що надруковано з таким запізненням, були технічні причини.)

Оприлюднено в Творчі натхнення, Uncategorized | Залишити коментар