Пісня про Бердянськ

Петро Мусір

Вже сонце над косою сходить,                                                                                                   Ранкових променів кипінь.                                                                                                   Бердянськ з гори спливає в море                                                                                                   В його пречисту голубінь.

Зійшов у вир морський по груди,                                                                                                  Де кришталевих хвиль Едем,                                                                                                  Щоб остудить жагучу душу                                                                                                     Перед жарким липневим днем.

О місто наше гомінливе,                                                                                                                 Як спів пташиний голосне.                                                                                                        Ніхто розгін твій не зупине.                                                                                                          Ти і зимою весняне.

Ми з ним здолали перешкоди,                                                                                                  Нам з ним негоди по плечу.                                                                                          Бердянськ це мій нестримний човен,                                                                                          В нім проти бурі я лечу.

*   *   *

Наше місто – це зоряні ночі,                                                                                                  Літнім спалахом небо горить.                                                                                                        А в дощі водограєм хлюпоче,                                                                                                          Що шалено спадає з гори.

І гостинно Азов зустрічає                                                                                                             Течію із гірської ріки.                                                                                                                  Всіх нас радість в ту мить окриляє:                                                                                         Що берданці в душі – моряки.

Голос міста – завзяті співанки,                                                                                              Виноградної розкоші світ.                                                                                                              З містом я зустрічаю світанки,                                                                                                        З ним працюю багато вже літ.

А коли у зневірі життєвій                                                                                                               Поховав свою долю ясну,                                                                                                        Наше місто, як хвиля квітнева,                                                                                                   Рятувало в негоду страшну.

В небуття відступила тривога,                                                                                                     Бо небесний у просторі дзвін.                                                                                                           І широкою буде дорога,                                                                                                                     У Бердянська щасливий розгін

  *   *   *  

Наше місто – це зоряні ночі,                                                                                                       Літнім спалахом небо горить.                                                                                                         А в дощі водограєм хлюпоче,                                                                                                       Що шалено спадає з гори.

І гостинно Азов зустрічає                                                                                                           Течію із гірської ріки.                                                                                                                     Всіх нас радість в ту мить окриляє:                                                                                               Що берданці в душі – моряки.

Голос міста – завзяті співанки,                                                                                               Виноградної розкоші світ.                                                                                                                 З містом я зустрічаю світанки,                                                                                                         З ним працюю багато вже літ.

А коли у зневірі життєвій                                                                                                                 Поховав свою долю ясну,                                                                                                             Наше місто, як хвиля квітнева,                                                                                       Рятувало в негоду страшну.

В небуття відступила тривога,                                                                                                       Бо небесний у просторі дзвін.                                                                                                           І широкою буде дорога,                                                                                                                  У Бердянська щасливий розгін.

  *   *   *

Пісня про Бердянськ.

Морськими хвилями умитий,                                                                                                       Зігрітий сонцем із небес,                                                                                                           Тебе не можна не любити,                                                                                                               Ти весь із радісних чудес.

Бердянськ  –  рибалка в синім морі.                                                                                               Так у народі говорять.                                                                                                                       А маяки його як зорі                                                                                                               Яскраво уночі горять.

Чому ж лице твоє схмурніле                                                                                                           В травневий день, в розгар весни.                                                                                             Тревожне серце аж німіє,                                                                                                                   Нас будять відгуки війни.

Перед фашистською ордою                                                                                                           Ти не упав і не помер.                                                                                                                         В лихім бою постав героєм                                                                                                               І гордо крила розпростер.

Тобі назустріч випливаю                                                                                                                   На білокрилому човні.                                                                                                           Бердянськ ранковий оживає                                                                                                           І посміхається мені.

Душею він до всих відкритий                                                                                                           І доброта твоя без меж.                                                                                                                     Тобі прекрасне вік  творити,                                                                                                             І славен тим, що ти живеш.

Ми поспішаємо до тебе,                                                                                                               Без тебе нам немилий світ.                                                                                                             Тебе вітають чайки в небі,                                                                                                                 Бердянську шлють жаркий привіт

Advertisements
Оприлюднено в Uncategorized | Залишити коментар

Бердянську – 190

Нині місто Бердянськ Запорізького краю у святковому вбранні, бо ж 17 вересня відзначає 190-ліття від часу свого заснування – 1827-2017рр.  Як відомо, воно виникло не самостійно і не могло в принципі, приміром, отримати Магдебурзьке право, позаяк його народження визначалось у царсько-імперській Московщині і було вмотивоване, певна річ, тим же таки імперським інтересом. А він міг бути і був лише один, і який полягав у забезпеченні дешевого вивозу дармових українських злаків – жита, пшениці, дармових тому, що на цих – колись райських землях – вже понад півстоліття свиріпствувало «катерино-друге» московське кріпацтво, ця голштинська розпусниця, так би мовити,  одним перстом зруйнувала бурхливо народжувані тоді в Україні капіталістичні відносини, бурхливо – навіть попри московське уярмлення. 

  Але які б не були обставини заснування, які б не трапилися  потім перипетії: війни, диктатура, голодомори, репресії… – існує Закон Всесвіту: все народжене, все праведне, урешті-решт, приречене на розвиток, на перемогу, на творіння і розквіт.

А витоки первнів, праведностей Бердянська у вимірах часу сягають ще періоду козацьких вольностей, заснованого ними поселення та пристані ще у ХVIII, а до того ще –  поселень епохи неоліту тощо.

Стосовно дати заснування міста, то сюди вплетено і Другу світову війну: 17 вересня 1944 року місто вважається звільненим від німецько-нацистських загарбників. То це число умовно є і днем заснування.

Одного разу, натрапивши на натхненні рядки Василя Волощука:

«Сивочола моя Батьківщина,                                                                                                         Я до тебе всім серцем горнусь,                                                                                                Краю рідний, моя Україно,                                                                                                         Що колись була Київська Русь»,

це спонукало мене укласти «Бердянський літопис», вірш про минуле і сучасне міста:

БЕРДЯНСЬКИЙ   ЛІТОПИС                      

Бердянськ  розпочинався  із  села,                                                                                                 З  рибалок,  хліборобів  в  Дикім  полі,                                                                                       Бо  тут  колись  козацький  дух  гуляв                                                                                       На  грані  волі  і  неволі.                                 

 Ти  пробивався  крізь  віка:                                                                                                   Через  розбій,  кріпацтво,  диктатуру,                                                                                           Та  Шмідта  дух,  вольність  Махна…                                                                                             Поклали  край  неволі  муру.                          

 Нарешті  ось  пробив твій  час,                                                                                                  Ти  забуяв  столицею  в  примор’ї,                                                                                                І  височить  величний  стяг,                                                                                                             Стяг  ниви  й  неба,  сині  моря!                    

Хай  щастя  прийде  в  кожен  дім,                                                                                     Додасть  усім  добра  й  стосили,                                                                                              Нам  до  снаги  на  світі  цім –                                                                                                       У  мирі  й  злагоді  щоб  жили! 

Нам  до  снаги  приймать  гостей,                                                                                                   Стрічать  зорю,  розкривши  крила,                                                                                      Чути  мелодії  своїх  пісень,                                                                                               Тримати  високо  вітрила.

Бердянськ,  ти  розпочався  із  села,                                                                                            З  рибалок,  хліборобів  – в  ріднім  полі,                                                                                    І  став…  перлиною, –  таке  буття,                                                                                       Буття  Добра  у  світлі  Волі!                                                                                                                                    

Не можу оминути вірша про місто Бердянськ – Володимира Олексійовича Корнієнка із сусіднього  міста Приморська.  

 Ця творча людина писала поезії і музику, Володимир Олексійович періодично бував у місті Бердянську, виступав перед різними авдиторіями, зокрема і на одній з головних сцен міста, що на Приморській площі.

Отже «Ода Бердянську», Володимир Корнієнко.

Закохаєшся в місто чудове,
В європейського стилю бульвар
І в гостинність його виняткову,
В гомінкий і барвистий базар.

Динамічне, не знає спокою,
Скільки люду в нім доля звела,
Де земля золотою косою
Голубу далечінь обняла.                                                                                                                                            
У напружені жили кварталів
Б`є енергії сила стрімка –
Від заводів і здравниць, й причалів,
І хиткої ходи моряка.                                                                                                                                        
Ти – опора усім своїм дітям,
Щоб життя їх ще кращим було,
І тебе розціловує вітер
В працьовите й натхненне чоло.                                                                                                      
Діамант в синьоокій оправі,
Поколінням наснагу даси,
Набуваючи доброї слави
Місто сонця, здоров`я, краси!

Володимир Пилипенко.                                                                                                                                                         

Оприлюднено в Свята нашої Батьківщини | Залишити коментар

Ластівка весну починає, а осінь покидає.

        ВІХИ  ІСТОРІЇ  УКРАЇНИ                Вересень  2017 рік.

2 вересня – минає 160 років від народження Луцика Володимира Федоровича (1857-1909), письменника, громадського діяча. Народився в Західному Поділлі, нині це південна частина Тернопільщини. Основною темою творчості було відображення тяжкого життя селянства. Є автором оповідань «Зозулька», «Помста моря», «Любовна комедія», «Чародійка» і ін., друкувався під псевдонімом «Бодак-Музика».

– 120 років тому народився Сапрун Северин (1897-1950), католицький священик, капелан, композитор, диригент, педагог, поет. Народився у с.Рибник, нині Дрогобицького району Львівщини, освіту отримав у  Віденському ун-ті та у Київському Вищому музичному ун-ті ім.М.Лисенка.. У складі Української Галицької Армії брав участь у визвольній війні Західно-Української Народної Республіки. Став організатором низки хорів, філій мистецьких навчальних закладів, викладав музику у гімназіях. У 1941р. очолив Інститут Народної творчості у Львові, є автором монографічних нарисів про Л.Бетховена, К.Стеценка і ін. У 1944р. емігрував до Відня, останні роки мешкав у Парижі. 

4 вересня – 140 років від дня народження Стешка Федора Миколайовича (1877-1944), громадського та культурного діяча, музикознавця. Народився у с.Кам’янка, нині Ріпкинського р-ну Чернігівщини. Спершу, по закінченні Київської духовної семінарії, працював вчителем парафіяльної школи, далі закінчив військове училище та юридичну академію, урешті обійняв посаду помічника  військового прокурора на Далекому Сході імперії, де брав активну участь у музичному житті, зорганізував Українську Громаду. Після більшовицького заколоту був мобілізований до колчаківців, у лютому 1920р. разом з чехословацьким військом перебрався до Європи, упродовж двох років очолював культурно-освітній відділ  Генштабу Армії Української Народної Республіки. З 1923р. викладав музикознавство в Українському високому педагогічному ін-ті у Празі, став одним із перших дослідників давньоукраїнської музики, є автором праці «Церковна музика на Підкарпатській Україні», зібрав та систематизував твори композитора Д.Бортнянського, уклав картотеку української музичної літератури і ін.

6 вересня – минає 120 років від народження Микитенка Івана Кіндратовича (1897-1937), письменника, драматурга. Народився у с.Рівне, нині Новоукраїнський р-н Кіровоградщини, у юному віці відбув І Світову війну, від чого переніс тяжкі захворювання. Початок творчості припадає на навчання у Харківському медінституті, були популярними його п’єси «Світіть нам, зорі», «Диктатура», «Бастилія божої матері», комедії «Соло на флейті», «Дні юності» і ін. У 1937р. І.Микитенко загинув від рук НКВС, попередньо був виключений із лав ВКП(б)У за селянсько-середняцьке походження, далі звинувачений за тодішніми кліше: «зв’язок з троцкістами та буржуазними націоналістами».

8 вересня – 120 років тому народився Борковський Іван (1897-1976), археолог. Народився у с.Чортовець на Покутті, нині Городенківського р-ну Ів.-Франківщини, на юні роки припала участь у І Світовій війні, та у національно-визвольному русі у лавах Української Галицької Армії Західно-Української Народної Республіки, після здобув освіту у Карловому ун-ті  Праги. Першим виявив і виділив так зв. празький тип кераміки, як доказ найдавнішого  слов’янського заселення Центральної Європи. Вчений співпрацював з багатьма українськими науковими установами світу, виступав з доповідями на багатьох  міжнародних наукових форумах, є автором понад 150-ти наукових праць, входив до складу Наукового Товариства  ім..Т.Шевченка.                    

13 вересня – 130 років від дня народження Кабалюка Олександра Івановича (1877-1947), церковного діяча. Народився у с.Ясіна, нині Рахівський р-н Закарпаття, у родині греко-католиків, закінчив церковно-приходську школу і вступив послушником до монастиря. За збігом низки обставин перейшов на православ’я, декілька разів побував у Московщині, став зачудованим москалефілом, виходив за межі церковних справ, закликаючи Сталіна приєднати Закарпаття окремо до СРСР, а єпархію – безпосередньо до московської патріархії. За сприяння московському загарбництву був причислений до лику святих.                    

14 вересня – минає 130 років від народження Арсенича Василя Степановича (1887-1953), юриста, педагога, видавця, редактора. Народився у с.Нижній Березів, нині Косовського р-ну Ів.-Франківщини, у 1904р. емігрував до Канади, де здобув правничу освіту, працював адвокатом, суддею. Став співзасновником і розбудовником Української Греко-Католицької Церкви у Канаді, заснував Українську видавничу спілку та газету «Українське слово», був першим очільником Конгресу українців Канади. Завдяки зусиллям В.Арсенича у 1907р. в Канаді відбулася 1-а Українська учительська конференція. Мешкав у м.Вінніпезі.

15 вересня –  140 років тому народилася Кульчицька Олена Львівна (1877-1967), графік, маляр, педагог.  Народилася у м.Бережани Тернопільщини, освіту отримала у Віденській академії мистецтв. Яскраво виявила себе у живописі, графіці, сакральному живописі, народно-прикладному мистецтві, килимарстві тощо, творила  своєрідний літопис народного життя. У доробку мисткині офорти «При лямпі», «Біля криниці», дереворити «Довбуш», «Зима», цикли «Історія княжих часів», «Українські письменники», ліногравюри «Лихоліття українського народу» і інших жанрів, всього понад 4000 художніх творів.

16 вересня – 70 років від дня народження Марченка Валерія Веніаміновича (1947-1984), літературознавця, перекладача, дисидента-правозахисника. Народився у м.Києві, навчався у Київському та Бакинському ун-тах, в останньому вивчав тюркські мови, працював у газеті «Літературна Україна», викладав українську мову та літературу у школі. За літературознавчу розвідку про Миколу Зерова, публіцистичні статті, був об’явлений «українським буржуазним націоналістом», у грудні 1973р. отримав комуністичну кару – 6 років пермських концтаборів та заслання. По відбутті терміну зазнав гонінь, попри це поринув у правозахисну діяльність, це протестні листи з засудженням тоталітаризму, він рішуче виступив проти інструкції Міносвіти УРСР «Про посилення вивчення російської мови у школах України», яку назвав «найсвіжішим Валуївським указом». За це тяжко хворого на нирки В.Марченка режим об’явив особливо небезпечним рецидивістом і відправив знову до комуністичного концтабору, де він незабаром помер. Похований у с.Гатному, Києво-Святошинського р-ну Київщини поруч з прахом діда Михайла Марченка –  відомого вченого-історика, автора праці «Боротьба  Польщі і Росії за Україну».

 16 вересня – 1932 року кремлівський партійний каганат затвердив таємну «Інструкцію по застосуванню постанови ЦВК і РНК від 7 серпня 1932р. «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації і зміцнення громадської (соціалістичної) власності» – серед приреченого люду постанову іменовано – «законом про п’ять колосків». Інструкція містить детальний перелік видів злочинів, категорій злочинців, але попри таку насичену диференційованість, передбачено майже виключно одну кару – розстріл, і де-не-де (з перспективою на першу кару) – 10 років таборів. Це так тому, що москальні геноцидники були свідомі того, що їхня «законотворчість» покликана не задля вдосконалення суспільних стосунків, а суто для винищення вже приречених на голодну смерть – українців. Тому «закону про п’ять колосків» ще й надано зворотну дію та  вилучено перелічені в ньому «злочини» з підсудності громадських і колгоспних товариських судів. Інструкцію адресовано виключно розгалуженій тоді мережі репресивних, а також  партійних органів. По приблизним даним – з 1932 по1939 роки суто за цим «законом» і інструкцією до нього засуджено (читай – знищено) 183 тис. осіб.

 18 вересня – минає 150 років від народження Чачковського Лева-Володимира Йосифовича (1867-1933), правника, археолога. Народився у м.Станіславі, нині Ів.-Франківськ, освіту отримав правничу, працював у  скарбничих установах. Одноразово займався дослідницькою роботою у складі товариства «Чорного», це  дослідження Карпат, збирання і розповсюдження відомостей про історію краю, охорона пам’яток культури, збереження предметів старовини, у 1927р. заснував у м.Станіславі історико-археологічний музей, став меценатом і мав талант художника. Був дослідником княжих городів – Галича, Теребовлі, Звенигорода, Белза і Буська..

19 вересня – 130 років тому народився Скорульський Михайло Адамович (1887-1950), композитор, піаніст, педагог. Народився у м.Києві, музичну освіту отримав у містах Житомирі та Петербурзі, займався викладацькою та творчою роботою, організовував музичні колективи. У творчому доробку балети, опери, ораторії, хори, фортепіанна і камерна музика, романси на твори Л.Українки, Г.-Х.Андерсена, П.Тичини, В.Сосюои, І Кочерги і ін., здійснював обробки народних пісень. Є автором оди «Гімн вільному мистецтву», поеми-казки «Микита Кожум’яка», балету «Лісова пісня».

29 вересня – 200 років від дня народження Рігельмана Миколи Андрійовича (1817-1888), історика, публіциста, громадського діяча. Народився у с.Андріївці на Чернігівщині, освіту отримав у Московському ун-ті, продовжив освіту у закладах Праги та Відня. Підтримував дружні стосунки з П.Кулішем, М.Костомаровим, допомагав матеріально Т.Шевченку після повернення його із заслання, доклав зусиль до друку і видав «Літопис Величка». Здійснив дві поїздки до Франції, Австрії та Німеччини, у підсумку докладно описав культурне життя слов’ян за межами Московщини. Написав низку праць  зі слов’янських та слов’янофільських проблем. Останні роки мешкав у Києві.

О. Змієвський, В. Пилипенко, товариство «Просвіта», м. Бердянськ, Запорізький край, Україна,                                                                                                                                   

/proberdyansk.wordpress.com/

Оприлюднено в Віхи історії України | Залишити коментар

Москальні патрети або «Пра водку і сєльодку»

Московщина, це «перлина» концтаборів, матюччя та «водкі» і «сєльодкі».  Все, про що там виспівується, це не «соцреалізм», а схоластика. Основну частину “насєлєнія” там складають фальшроси.

Це не світлина. Таке неможливо назвати загально прийнятим гарним українським  словом – світлина, бо на ній – дно, тваринність, апофеоз чорноти за формою і змістом. Тому цьому назва , щонайменше антонімічна, тобто – чорнина, а якщо адресно – москвинна чорнина.

   Хто на всій земній кулі хтів би мати такого сусіда: вікно у вікно, чи двері в двері, чи через паркан або через дорогу, чи бодай в одному селі або місті, навіть без отого напису, що сидить у «голові» вже багато століть? Даю голову навідруб – таких не знайти, хіба що тільки згодяться –  і залюбки –  подоби – московські «водко-сєльодочники». Бо така близкість небезпечна – фізично і морально, щонайменше – бридко.

  А ось Україні, тобто нам усім  не поталанило, бо таких «сусідів», із отим надписом, що аж  на лобі виступає, світиться-чорніє, – Бог нам дав та ще й кинув вдосталь, упродовж майже двох з половиною тисяч кілометрів «кордону». Тому то вони й – то «блукають», то «не стріляють», то «не ґвалтують», то «не розбоять», то «не брешуть» усуціль оці «на́божні» (що століттями волали: «Боже, царя бережи» і щоб уберіг Він їх від гріхів)  то «не нищать»  – українські церкви»… І так століттями, вже тягне до тисячоліття.

  Тепер слід було б перейти на тему наслідків цієї тяглої і безкінечної чорнухи, допоки й життя на землі, для нашої країни. Та ба, несила. До того ж, вже сказано давно Тарасом Шевченком: «…Чорніше чорної землі / Блукають люди…»

   Ми ніколи вже не дізнаємося – якими б були, якби не Московщина, бодай хоч щоб не поруч, коли б не було такого катастрофічного цілеспрямованого змішування з нею.

  На припустимі заперечення сказаному, що, мовляв, там не всі такі, – я не буду марнотратитися, бо, приміром, ламаркізмом там і не пахне.  Завважу лише, що серед тих «не всі» – всі або майже всі мають не москвинські корені – німецькі, французькі, шведські… а найбільше – українські; серед рідкісних  були-є. приміром, і африканське походження, як наприклад, О.Пушкін.   

  Краще наведу бодай два приклади, які більш дотичні до теми.

Один із найстарших членів Бердянської «Просвіти» був родом із Кубані, десь біля станиці Полтавської. Його родину: тата, маму, самого – ще хлопчака, та двох молодших братів у 1920-тих роках большевицькі москалі вивезли потягами разом з іншим українським людом краю на Далекий Схід і покинули у лісистій місцевості, як потім з’ясувалося, неподалік від села з дивною назвою «Вісім» (наголос на другому складі). Згодом з’ясувалося, що то було поселення українців, а назва його – від числівника «вісім», зі зміненим наголосом.

 Ще згадаю одну показовість. Якось довелось побувати в одній родині у сусідньому місті Приморську Дружина – українка, чоловік – «русскій» з якоїсь глибинки (де –  не пам’ятаю). Так ось господиня повідала, що вони з чоловіком лише один раз їздили на його батьківщину  – в «дєрєвню» і була вкрай здивована-вражена, бо набачилася лише загульно-суцільну  пиятику-п’янотство, захланність та начулася скверни.

  Вже по поверненню… не вона, приголомшена, а чоловік , який там народився і ,виріс, сказав, що більше туди не поїде. Ось так.

Володимир Пилипенко

Оприлюднено в Нестерпне | Залишити коментар

Жнива

Жнива

Ще декілька десятиліть тому, єдиними знаряддями для збирання хліба були серп і коса. Отож, за тиждень після «Петра» в Україні починалися жнива. На полі з’являлися чоловіки в широких білих штанях, у полотняних сорочках, із мантачками за поясом і з косами в руках,— косарі; вони вдаряли своїм гострим знаряддям по сухих стеблах дозрілого хліба й довгий рівний покіс лягав стрічкою за кожною косою.

Дівчата й молодиці виходили на ниву із серпами. Жнучи, вони спритно клали сніп за снопом і, працюючи співали:                                                                                                      Вгору, сонечко, вгору,                                                                                                              Хай я нивоньку дожну…

Пізно ввечері, натомлені важкою працею, женці йдучи додому співали: 

Ой, заспіваймо, хай дома почують,                                                                                       Хай нам вечерять готують…

 Коли вже кінчаться жнива і в полі дожали останню ниву, дівчата співали:

Перепілонька мала,                                                                                                                       Де ся будеш ховала?..

Дожинаючи ниву, женці залишали трохи недожатих стебел із колосками «Спасові на бороду». Те недожате колосся зв’язували в пучок червоною ниткою або виплітали колосяну китицю, ніби бороду, й пригинали колосся до землі — це і є «Спасова борода». На Поліссі її називають «перепелицею» — це ніби останнє пристановище для цього птаха, як про це співається в пісні:

Не вилітай, сива перепілко,                           Вже ми не підемо в твоє пілко!

Але перепелиця — це вже, ймовірно, пізніший додаток, бо суть «бороди» правдоподібно пояснюється тим, що це останній притулок польового духа, який у слов’янській міфології мав вигляд кози. На Волині «борода» так і називається «козою». Там же, на Волині, цю бороду оздоблюють стрічками й квітами. Потім обполюють траву навколо «кози» (це роблять у всіх регіонах України) і, взявши декілька зерен із неї й закопують в землі, або просто сіють поміж стеблами «бороди». На Чернігівщині, біля «бороди» кладуть окраєць хліба, дрібку солі, банку з водою й співають:

Оце тобі, «борода»,                                                                                                                 Хліб, сіль і вода!..

А потім ще й примовляють: «Роди, Боже, на всякого злю: бідного І багатого!» «Парубкам радять пролазити через ту «бороду», щоб були багаті. Жінки ворожать про врожай, кидаючи назад себе серпа. Якщо серп падаючи вдариться гострим кінцем об землю, то в наступному році, вірили вони, буде врожай, а як вдариться держаком або тупою частиною серпа, — то це погана прикмета. Так ворожать тричі.

 Про «Спасову бороду» женці співають:

Сидить ворон на копі,                                                                                                       Дивується «бороді»:                                                                                                                   Ой, чия ж то «борода»                                                                                                    Сріблом-злотом обвита?                                                                                                        Ой, чуй, пані, чуй;                                                                                                                            Вечеряти нам готуй!..

Замість ворона інколи згадують лісового гостя ведмедя, чи півника —

Сидить ведмідь  ( півник)  на копі,                                                                                  Дивується «бороді»…

Але найчастіше в піснях йде мова про півня, що «сидить на копі й дивується «бороді».А як уже всі хліба вижаті й женці складають снопи в копи, то вони співають:

Ой, задзвеніли стодоли, стодоли,                                                                                           Що не повні сторони, сторони…

Збираючи врожай не тільки поля, а й городу, чи саду, за давнім народним звичаєм потрібно щось залишити «на пні», в землі, чи на дереві. Збираючи садовину, наприклад, залишають на кожному дереві по яблуку, груші. Вишні, як правило, залишали — «на розплід». Існує повір’я, що коли зібрати геть усе до чиста, то наступного року не вродить. Інколи говорять, що це залишається для птахів. На нашу думку, все це відгомін стародавніх язичницьких жертвоприношень богам і духам рослинності.

Обжинки

Жнива скінчилися. Поля густо вкриті копами. Високі навантажені вози, ритмічно поскрипуючи, везуть урожай із поля додому. В той день, як скінчили жнива, дожали останню ниву, женці ходили по полю, збирали колоски, плели один спільний вінок Із того колосся й співали:

Кінець нивочці, кінець,                                                         Будемо плести вінець…

На Поділлі, крім вінка, ще плететься «квітка» — це п’ять чи шість окремих невеличких снопиків або пучків, сплетених разом в одну суцільність так, що зовні все це справді нагадує велику квітку.

  Після того, коли квітка і вінок вже готові, дівчата й молодиці вибирають із-поміж себе, звичайно, найкращу дівчину; кладуть їй на голову вінок, дають «квітку» в руки і пускають її поперед себе, а решта женців йдуть за нею на певній відстані, співаючи:

Зашуміла діброва,    Залящала дорога,                                                                                     Господареві женці йдуть,  Золотий вінок несуть…

Усе це співається ще в полі, а як заходять у село, то співають таких пісень:

Наше село веселе,   Ми віночок несемо…

Підходячи до двору господаря, женці співають: 

Несемо вам поклон   Ізо всіх сторон,                                                                                         І з гір і з підгір’я    На господарське подвір’я.

Нарешті женці заходять на подвір’я господаря, стають перед хатою й співають:

Вийди, господарю, в цей час,                                                                                             Викупи вінок у нас…

Господар виходить із хати, бере «квітку» з рук дівши й запрошує до хати всіх женців. У хаті вже накриті столи і приготовлена смачна закуска з горілкою. За столом п’ючи горілку й закушуючи, женці співають:

А ми жито ізжали,                                                                                                                   Щоб за рік знов діждали:                                                                                                  Скільки на небі зірочок,                                                                                                             Стільки на полі копичок.                                 

Ой, обжинки, наш паночку, обжинки,                                                                                  Дай нам ще меду й горілки…

Також, (На Чернігівщині) по закінченні жнив женці обходять ниву, збирають незрізані серпом колоски й плетуть вінок, а інколи два вінки: один Із жита, другий Із пшениці.        Кожний вінок, як правило, переплітають польовими квітами: волошками, маками, ромен-зіллям. Сплетений вінок кладуть на голову найкращій із дівчат і всі гуртом ідуть на господарський двір, співаючи пісень. Попереду йде хлопчик І несе уквітчаний сніп жита чи пшениці. Підходячи до господарських воріт, женці співають:

Одімкни, пане, нові ворота,                                                                                                Несем віночок з щирого злота;                                                                                                Ой, вийди, пане, хоч на ганочок.                                                                                                   Ой, викуп, викуп злоти віночок…

Господар, виходячи на ґанок, зустрічає женців із хлібом-сіллю, а потім запрошує до хати й частує обідом із горілкою. Вінок і сніп даються господареві в руки зі словами: «Дай Боже, щоб І на той рік уродився хліб!» Цей сніп і вінок зберігаються в хаті на покуті під іконами, а в день Спаса їх несуть до церкви й святять разом із хлібом, що випікався з нового врожаю, щоб потім зерно з нього висіяти, виходячи в поле.
     Щоб узнати котрий посів буде кращий — ранній, середній чи пізній, — господарі в давнину гадали так: відривали від обжинкового вінка три колоски й закопували 
їх у землю. Потім дивилися, котрий із цих колосків швидше й краще давав зелені сходи й визначали який колосок буде виконувати майбутні посіви.

Джерело: Сапіга В. К. Українські народні свята та звичаї. К.: Т-во «Знання України».— 1993.— 112 с.

(Надіслав Олег Будяк, село Осипенко).

Оприлюднено в Uncategorized | Залишити коментар

Усі ці тонни бруду й обзивань нічого не важать супроти головного результату – прецедент відбувся. Хай навіть із запізненням на 25 років. Дамбу прорвало

Остап Дроздов: Ваша мова робить мою країну країною «русского міра».

1. Стався прецедент. Із запізненням на 25 років, але стався. Цей прецедент розпечатав ворота, які ретельно трималися запечатаними всі ці 25 років, – ворота в обговорення катастрофічного і суперзагроженого стану державної мови, єдиної, до речі. Я хочу, аби мій прецедент спонукав усю країну ще раз жахнутися від масштабів навіть не русифікації, а шовіністичної дискримінації укр.мови та україномовних. Також – відкритої зневаги, зневаги напоказ. Дискусія почалася. Ми відкладали цю непросту розмову 25 років. Тепер її вже не згорнути.

2. Я чудово розумію кіпіш російськомовних. Уперше за 25 років вони відчули колючий дискомфорт. Як це так? Хто посмів? Я звертаюся до російськомовних українців із благання почути мене. Всі ці 25 років ви жили в шикарному, ідеальному мовному комфорті. Ви мали море своєї преси недержавною мовою, свого ТБ, свого шоу-бізнесу, свого книгодрукування і невичерпний простір застосування своєї мови від самого низу до самого верху.

Всі ці 25 років у вас все було очень даже харашо. Але ваш мовний комфорт базувався на моєму дискомфорті, на дискомфорті мільйонів україномовних українців, які у своїй власній країні є мовно дискримінованими і мусять терпіти засилля вашої мови, недержавної. Звісно, ви нічого міняти не хочете. Я б теж не хотів, мабуть. Але мій прецедент поставив перед вами дзеркало. Ну що, приємно? Приємно відчувати дискомфорт? Ось такий дискомфорт відчувають україномовні українці вже чверть століття. Через вас. Через вашу пиху. Так далі бути не може. І вже не буде.

3. Ці слова будуть використані проти мене, але я це скажу. Запорукою війни в Україні є російськомовні люди, які вперто ігнорують концепт єдиної державної мови. Прошу спокійно мене вислухати. Ви, принципово одномовні російськомовні люди, можете бути чудовими людьми, здавати гроші на армію, ваші сини можуть служити в лавах ЗСУ – але ви, самі того не розуміючи, є запорукою війни. Тому що ви, носії російської мови, що ігнорують українську, маркуєте мою країну як країну русского міра. Ваша мова є мовою не лише Пушкіна, а й путіна. Ваша мова є мовою не лише Достоєвського, а й лугандонського найманця. Ваша мова є мовою не лише Цветаєвої, а й патріарха кіріла. Ваша мова робить мою країну країною русского міра. Свист куль і канонада градів звучить вашою мовою. Це ваша і наша трагедія. Ви ніколи цього не визнаєте. Але хтось мусить вам це сказати. Благаю вас, подумайте над цим.

4. Переходьте на українську. Через 25 років, може, настав час не спроквола, а в повен голос сказати: кожен громадянин ПОВИНЕН знати державну мову і нею послуговуватися. Якщо ні – ти неповносправний громадянин. Так є у всьому світі. Принципове ігнорування державної мови повинно піти в минуле. Досить уже. Мова йде про публічне (не побутове) застосування мови. Дорогі мої, ви МУСИТЕ знати державну. Це не є питанням «хочу чи не хочу» – це питання обов’язку.

5. Звісно, завтра цього не станеться, бо 25 років ми симулювали державотворчість. Я з розумінням ставлюся до людей, яким важко говорити українською публічно в повному обсязі. В моєму ефірі російською спілкувалися Семен Глузман, Мустафа Джемілєв, Сергій Лойко, Юрій Касьянов тощо. Моя повага до них аніскільки не меншає і моя програма відкрита для них. Але звертаюся до всіх моральних авторитетів із середовища російськомовних: якщо вам важко освоїти державну мову, то на правах морального авторитета заохочуйте робити це молодше покоління, заохочуйте ваше коло знайомих та прихильників. Вони вас послухають. Будь ласка.

6. Вперше в історії українського ТБ гостро постало питання: що робити з людиною, яка вільно володіє державною мовою, але демонстративно відмовляється нею говорити. Це не питання «не можу» – це свідома позиція «не хочу». Я зробив те, що відчув у той момент. Вам залишаю простір для ваших фантазій, що зробили б ви.

7. Я був готовий, що мене засудять більшість моїх колег із центральних телеканалів. Вони вже давно погодилися на цілеспрямовану русифікацію і не здатні чинити контрсистемно. А уявіть собі, якби на кожному каналі знайшлося бодай про одному сміливцеві, який попросить гостя, що володіє українською, перейти на неї? Побачите – за короткий час мовна реальність одразу зміниться. Потрібен лише Вчинок, всього-навсього Вчинок. Колеги, це не я вас прошу – вас просить Мова, яку 300 років забороняли, викорінювали і знищували. Потрібен всього лише Вчинок. Прецедент потребує продовження.

8. Я дуже хотів би, аби мій прецедент пробудив україномовну спільноту. Ми – апріорі праві. За нами – постулат про єдину державну мову. Я прошу вас: не мовчіть. Дійте. Обурюйтеся. Вимагайте. Просувайте укр.мову кожен на своєму місці. Інакшого шляху немає. Трошки самоповаги – і повірте, створимо країну, де кожен громадянин буде змушений перейти на державну мову при першому ж контакті з її носієм. Нехай це прозвучить як прямий заклик.

9. На цілій планеті Земля в нас немає іншого клаптика, де наша мова може жити повнокровно. Російська мова має свою державу, яка береже мову й захищає – називається вона Росія. В укр.мови теж є така держава – називається Україна. Іншої в нас немає й не буде. Так, ми мусимо зараз надолужувати згаяне. Так, ми мусимо конкурувати, починаючи навіть не з нуля, а з мінуса. Але в нас немає іншого виходу – крім як утверджувати свою мову в своїй державі. Заради тих 25 згаяних років.

10. Я приголомшений такою кількістю людей, які висловлюють мені слова підтримки та вдячності. Фізично всім відповісти не можу, тому дякую тут. Усі ці тонни бруду й обзивань нічого не важать супроти головного результату – прецедент відбувся. Хай навіть із запізненням на 25 років. Дамбу прорвало.

Антін Мухарський: Ну шо, гаспада-малороси, пагаварім?

Привид «Малоросії» блукає Україною…

Якщо добре придивитися — він усюди.

І вчорашня заява Захарченка — це не черговий комедійно-алкоголічний «похід на Лондон», а цілком реальна небезпека, що міститься у черговому віражі гібридної війни, бо має під собою абсолютно реальне підгрунтя.

Основна ознака малоросійства — байдужість, неосвіченість, ну і російська мова. Мільйони байдужих, погано освічених гібридизованих українців, яких і українцями назвати складно, бо ні те ні се «а какая разніца, на каком язикє разговарівать», «да, я рускагаварящій адєсіт, і шо?», «а пасматрітє, как в Швейцарії і Канадє», «а чєго ето ущємляются мои законниє права?» — все це реальний електорат майбутнього Захарченка, що легко може матеріалізуватися в образі якогось Рабіновіча, Мураєва чи Бойка. Ба, навіть мова не тільки про люмпен. А ще й про новоспечену так звану «українську буржуазію » і чиновництво будь-яких рангів. Хоча і ці категорії населення важко назвати «українськими». Бо саме українська буржуазія у нас майже відсутня як факт. А 90 відсотків чиновників середньої і вищої ланок орієнтовані на радянсько-російську культурну матрицю із широким спектром проявів, починаючи від цитування фільмів Гайдая і «про Штірліца», і закінчуючи не вщухаючим захопленням російським шансоном і гуртом «Гриби».

Тиждень тому ми мандрували центральною Україною.

Майже в усіх закладах харчування та в готелях — «Здравствуйтє, чєм я могу бить вам полєзєн?» «Ви українською говорите?» «Ну да, но нє очєнь…, я нє люблю еті мовниє дєла, коториє нас раздєляют.., у нас єсть дєвочка с Тєрнополя, но она на другой смєнє, щас позову адміністратора.». Черкаси, Полтава, Суми, Конотоп…. Та що й казати у самому Львові ще п»ять років тому такого не було, щоб: «Здравствуйтє, чєм я могу бить вам полєзєн?» А тепер трапляється все частіше.

Можете скільки завгодно сміятися над заявою Захарченка, як у 1919-му році сміялася місцева «еліта»  у ситому Києві над голодною і озвірілою армією червоних упирів, що валила зі сходу. Але упирі не знають слів «цивілізація», «культура», «правила та етикет». Тому, гаспада-малороси і «рускоговорящєє насєлєніє», вони прийдуть по ваші квартири, по ваші ресторани і заводи, по ваші бутіки, і бензоколонки. Прийдуть до Харкова, Одеси, Запоріжжя, Херсона і Миколаєва, як прийшли колись за тими, хто кричав «русскій мір, пріді!».

Я прекрасно пам»ятаю, як в середині 2000-х, сміялися наді мною донецькі менеджери з організації масових свят, коли я намагався заговорити на концертах українською мовою, або питав: «чому ви не запрошуєте україномовних виконавців, а все більше з Росії». «Патаму что тут всє гаварят на русском». Тепер, зустрічаючи їх у Києві, я навіть не задаю питань. Вони самі підходять до мене із словами:

«Ти знаєш, а у мєня квартіру отжалі. Да-а-а-а, ето только тєпєрь я панімаю, что надо било вкладивать дєньгі в українізацию Донбаса. Тогда би всьо било как било…. Вєдь за один гонорар Бейонсе можна было сдєлать по двадцать концертов Скріпкі ілі «Океана Ельзи».»

Проект «рускій мір» — закінчився. Тепер починається проект «малоросія». А оскільки ідейних малоросів яким «всьо-равно на каком язикє гаваріть» у нас набагато більше ніж ідейних «рускомірскіх», то я не виключаю, що через абсолютно бездарну гуманітарну і культурну політику нашого нинішнього керівництва, кордон «Малоросії» буде розширено до меж, де переважна більшість гібридного малоросійства «разгаваріваєт на общєпанятном».

В цьому місці хочеться кричати — ЄДИНИМ МАРКЕРОМ УКРАЇНСТВА — Є МОВА!!! Закон про 100% української в українських теле і радіоефірах, вся преса, сфера обслуговування, не кажу вже про освіту і держустанови, підтримка кінематографу і книговидання — все це найпотужніша зброя проти тотального малоросійства, яке шириться і буяє вже не від Сяну до Дону, а від Харкова і Одеси до Тернополя і Львова. Територія України невпинно звужується з кожним днем абсолютної державної імпотенції в питаннях гуманітарної і мовної політики. І я зовсім не виключаю, що завтра і я прокинуся в справжній «Малоросії» знову поруч з «дєдивоєвалі», олімпійським мішкою, славнозвісним «бояришніком» і піснями гурту «Рукі ввєрх». Хоча, чому прокинуся? Я, схоже вже і так тут живу. Бо он у розчахнуте вікно з автівки наших нових поліціянтів гучно долинає:

«Туц-туц-туц-туц….Мєжду намі таєт льооод…..Пусть тєпєрь нас нікто нє найдьоооот….»

У-у-у-у-у, «Малоросія» руліт!?

Антін Мухарський, український письменник, актор, телеведучий

(Надіслав Олег Будяк, с.Осипенко)

Оприлюднено в Нестерпне | Залишити коментар

Як у серпні дбаємо – так зимою маємо.

ВІХИ  ІСТОРІЇ  УКРАЇНИ                Серпень  2017 рік.   

1 серпня – минає 160 років від дня народження  Кокорудзи Іллі Федоровича  (1857-1933), педагога, вченого, громадського діяча. Народився у м.Яворові, нині Львівщина, здобув філософську освіту у Львівському ун-ті, займався педагогічною і науковою діяльністю у сферах філософії, педагогіки, історії української літератури, склав професорський іспит, довгий час очолював Академічну гімназію у м.Львові, працював у низці громадських організацій, став співзасновником товариства «Учительська громада». Разом з дружиною Іванною Чачковською здійснив багато пожертв при житті та по заповіту на духовний розвиток краю.

4 серпня – 260 років тому народився Боровиковський Володимир Лукич (1757-1825), маляр, живописець, іконописець, портретист. Народився у м.Миргороді Миргородського полку Полтавщини у козацькій родині, багатій на таланти: його брати, батько, а також брати батька, несучи справно козацьку службу, займалися іконописом. У віці понад 30 років Володимир подався до Петербургу, навчався в Академії мистецтв під керівництвом  українця Дмитра Левицького, став академіком, радником закладу. Написав близько 200 портретів сучасників, багато ікон, рання творчість пов’язана з традиціями українського живопису 18 ст., часто звертався до образів простих людей, прагнув виразити такі чесноти, як гідність, благородність тощо.

5 серпня – 80 років від дня народження Хорунжого  Юрія Михайловича (1937-2007), письменника. Народився у м.Києві, освіту отримав у Московському  ін-ту нафтохімпрому, працював за фахом, в 1977р. став членом Спілки письменників України, 3 1982р. перебував на творчій роботі. Упродовж 1988-1991рр. разом з родиною брав активну участь у багатьох акціях заради становлення Української Держави. У творчому доробку письменника романи, повісті новели, есеї-портрети тощо, де широко представлена і історична тематика, це «Сага про Ярославових доньок»,. «Шляхетні українки» і ін.

10 серпня –  минає 280 років від дня народження Лосенка Антіна Павловича (1737-1773), живописця, педагога, культурного діяча, академіка. Народився у м.Глухові Глухівського полку  Гетьманщини (нині райцентр Сумщини), освіту здобув у Глухівській школі співу та у Петербурзькій академії мистецтв, вдосконалював майстерність у французьких майстрів у портретному жанрі та історичному живописі. Уклав перший в імперії посібник з художньої анатомії, розробив рекомендації щодо роботи над історичною картиною. У 1770р. створив картину на тему давньоруської історії – «Володимир і Рогніда», якою стверджував рівноправність національної історії з історією античного світу.

14 серпня – 130 років тому народився Дяченко Дмитро Михайлович (1887-1942), архітектор, засновник стилю українського необароко, громадський діяч. Народився у м.Таганрозі, освіту отримав в Академії художностей та в Інституті цивільних інженерів у С.-Петербурзі. Став фундатором і ректором Українського архітектурного ін-ту, викладав у Київському художньому ін-ті та сільгоспакадемії, проводив велику громадську роботу. У 1930-х роках звинувачений більшовицьким московством у вияві українського націоналізму у науковій та практичній діяльності у царині архітектури, у липні 1941р арештований, а в травні 1942р. знищений у саратовському концтаборі «ГУЛАГ»-у.

17 серпня – минає 160 років від народження Мандичевського Євсевія (1857-1929), музикознавця, композитора, диригента, педагога. Народився у с.Молодія, нині Глибоцький р-н Чернівеччини, музичну освіту здобув під опікою композиторів С.Воробкевича та А.Гржималі, а також філософську у Віденському ун-ті. Попри проживання у Відні, з Україною зв’язків не поривав, Написав 11 українських хорів, у т.ч. два на слова Т.Шевченка: «Ой , діброво» та «І день іде, і ніч іде». Обробляв українські народні пісні.

18 серпня – 130 років від дня народження Крушельницької Ганни Амвросіївни (1887-1965), оперної і концертної співачки (сопрано), сестри Соломії Крушельницької. Народилася у с.Біла на Тернопільщині, мистецьку освіту здобула у Вищому музичному ін-ті м.Львова та у Міланській консерваторії, виступала на сценах Рима, Варшави, Мілана, Венеції, виконувала партії в операх «Наталка Полтавка» М.Лисенка, «Запорожець за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського, а також – зарубіжних авторів., виконувала твори П.Чайковського, С.Людкевича, Д.Січинського В.Барвінського, О.Ніжанківськогоі ін.

– 100 років тому народився Бородай Василь Захарович (1917-2010), скульптор, художник, академік, громадський і державний діяч. Народився у м.Катеринославі, нині – Дніпро, освіту здобув у Київському художньому ін-ті ім.М.Лисенка, згодом очолив рідний заклад,  був головою Спілки художників УРСР. Є автором пам’ятників Тарасу Шевченку у Нью-Йорку  і в Білому Борі (Польща), станкових композицій «Леся Українка», «Іван Богун», «Дума про волю» і ін. Неодноразово отримував державні нагороди, був депутатом ВР.

21 серпня – 390 років тому у Києві видано перший словник української мови – «Лексикон словенороський» Памви Беринди (1627), мовознавця, лексикографа, письменника, поета, друкаря, гравера. Ця праця була найвидатнішим досягненням староукраїнського словникарства. Словник містив близько 7 тисяч слів, складався з двох частин: «Лексіконь» –  церковнослов’янсько-український словник, та «Імена свойственная» –  зібрання тлумачень, топонімів і антропонімів, а також загальних назв неслов’янського походження. У «Лексиконі…» застосовано всі засоби наукового опрацювання матеріалу, а серед основних джерел, використаних при його укладанні, були  словники доби Київської Русі, Острозька  Біблія і ін.

23 серпня – минає150 років від народження Маковея Осипа Степановича (1867-1925), поета, прозаїка, публіциста, критика, літературознавця, перекладача, педагога, громадсько-політичного діяча, редактора. Народився у м.Яворові Королівства Галіції та Володимирії, нині Львівщина, філософську освіту здобув у Львівському ун-ті, слухав лекції у Віденському ун-ті. Присвятив себе журналістиці, очолювана ним газета «Буковина» набула широкого резонансу у слов’янському світі. Окрім того викладав україністику у Чернівецькому ун-ті та в учительській семінарії. В оповіданнях і новелах змальовував тяжке життя галицьких та буковинських селян і міщан, картини української історії, був блискучим майстром сатиричних та гумористичних новел. Збагатив українську літературу перекладами творів багатьох зарубіжних авторів.    

 23 серпня   –  Європейський день пам’яті жертв сталінізму та нацизму. Встановлений  у Європейському Союзі за ініціативи країн Балтії.  З 2009 року відзначається як пам’ятна дата про жертви двох споріднених тоталітарних ідеологій-режимів: московського більшовизму на чолі з Всеросійською комуністичною партією більшовиків і німецького нацизму під орудою Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини. День 23 серпня визначено з огляду на підписання цього числа  у 1939р. зловіщого пакту Молотова-Ріббентропа між двома цими ж таки тоталітарними режимами.

23 серпня – День Державного Прапора України

24 серпня – День Незалежності України. Національне свято.  

29 липня – 120 років тому народилася Мисько-Пастушенко Юлія Семенівна – літ. ім’я – Мирослава Сопілка (1897-1937), поетеса, прозаїк. Народилася у м.Винники, нині Львівщина, поезією захоплювалася з раннього віку, друкувалася у журналах «Сяйво», «Вікно» і ін. Під впливом московсько-більшовицької пропаганди у 1930р переїхала до підмосковної України, а вже у пік репресій в 1937р. страчена. Отримав комуністичну кару – постріл у потилицю – і чоловік поетеси, також поет Василь Бобринський, а їх двоє осиротілих дітей автоматично віднесено до роду «ворогів народу» У доробку Мирослави Сопілки поетична збірка «Роботящим рукам», прозові твори.

30 серпня – 110 років від дня народження Кеткова Олександра Дмитровича (1907-1991), літературознавця, журналіста, перекладача, громадського діяча. Народився у с.Зеленівка, нині Приморського р-ну на Запоріжжі, здобув освіту журналіста, займався перекладацькою працею творів українського письменства – Т.Шевченка, М.Коцюбинського, П.Панча і ін.– на болгарську мову і навпаки: А.Гуляшкі, П.Вежинова, Х.Русева, і ін. – українською.  Очолював громадські організації дружби між народами.

 1627 року указом царя московського Олексія (Михайловича) та його батька патріарха Філарета звелено було книги українського друку зібрати і на пожежах спалити із суворою забороною будь-коли в майбутньому купувати українські книги. Тоді у Москві було спалено «Учительное Євангеліє» Транквіліона-Ставровецького разом із іншими його книгами, а також  ‘Катехизис’ Лаврентія Зизанія Тустановського.

О. Змієвський, В. Пилипенко, товариство «Просвіта», м. Бердянськ, Запорізький край, Україна,  /proberdyansk.wordpress.com/                                                                                     

Оприлюднено в Віхи історії України | Залишити коментар