Війна – смерть. Спогади – плач.


«Дні Твої скалічено криваво…»

                         Євген Маланюк

 Україна у підсовєтський період була дощенту забудована відомими могилами невідомих солдатів,  серед яких трапляються до такої ступені «невідомі», що там взагалі ніхто не похований.

А ще вигадано-вибудувано  бетонні нагромадження з газовими горілками, з’єднаними  із сибірсько-гулагним газом, що загалом йменується «вічним вогнем»

Комуно-обробний прагматизм-примітивизм був зведений до збирання «насєлєнія-совєтського народа» силами «чотирикутника»: керівниками підприємств, організацій, установ, секретарями парткомів, комсоргами, профоргами, туди додавали піонерію та жовтенятство… для того, щоб прогорлопанити їм «ми побєділі фашизм», та, про людське око, згадати за загиблих- «бєзвєсті пропавшіх»… які десь – невідомо де – а не тут. До цього символічного «тут», з розпадом кремлівської «замєчатєльной Страни Савєтов», додано ще й церковну службу. Таким чином, кожного разу, зробивши справу, розходилися до чаркування, тобто до звичайної, традиційної пиятики – під претекстом «ста грамів фронтових». Отже – 45 років  пропивали Перемогу у Совєтському Лагері, пропиваємо по-комуністичному і наразі.

До речі, стосовно «фашизму». Адже це породище італійське, є назвою правлячої тоді в Італії партії, яка у методах приходу до влади, у тероризмі скопіювала-унаслідувала московський людоїдний більшовизм. Про це наголошував ще Микола Бухарін на ХІІ з’їзді ВКП (б) у 1923 році. До речі, німецький нацизм у ту пору, образно кажучи, ще «ходив у памперсі», який з часом також став сумлінним учнем червоних комісарів. Таким чином, «ми побєділі фашизм» є сурогатом нетямущості і кремлівських кліше.

Таке комуністичне становище існує й досі.

Це були і є дешеві блюзнірські технології, бо для режиму кожна конкретна людина становила… ніщо, – замінники справжніх: шани, пам’яті про загиблих у місцях їх належних поховань.

У той же час московське ординство усіяло українські чорноземи, само собою зрозуміло, – невідомими могилами  відомих солдатів, але, щоб гарантовано не було клопоту,  мільйони з них ним  поштамповано-поклеймовано ярликом «прапавшій бєзвєсті».

Як про це тяжко писати, що було і що продовжує існувати, ба більше, це ганебне становище обростає тепер кремлівськими «бєссмєртнимі палкамі». Цікаво, з кого, за уявою їх творців, вони уявно сформовані? Мабуть, скорше всього, із тих-таки «бєзвєсті прапавшіх»? Бо ж даних про їх загибель і смерть немає. Воістину – нечуване блюзнірство.

І як на душі стає тепліше, коли чутно повідомлення про віднайдення і про належне поховання загиблих, зокрема, нещодавно це відбулося на Волині.

Мій дідусь Остапенко Матвій із села Солодке Гуляйпільщини пройшов усю Першу світову людобойню, в кінці був тяжко поранений. З початком радянсько-німецької його, хворого на шлункову виразку, в кінці літа 1941року спровадили на фронт, а вже у вересні він загинув від кулі німецького снайпера, але попри таке був оштампований все тим же «бєзвєсті прапавшій».

А ось мій тато, Пилипенко Федір із села Успенівки, також Гуляйпільщини, напередодні війни між двома тоталітарними режимами був призваний на строкову службу до Брестської фортеці, але незабаром їх, молодих бійців, було замінено на досвідчених. Він оповідати про війну не любив, але на процесі пізнання-сприйняття її мною це суттєво не позначилося, бо бачив жахливі шрами на його тілі: на руках  – круглі, від куль, а на ногах – видовжені ритвини, від осколків.

Ну, а наостанок коротко подам переказ  переказу із обривків спогадів про смерть і життя на фронті у Другій світовій, почуті недавно, але повідані з півстоліття тому мешканцем села Нововасилівки, що поблизу м.Бердянська, Левченком Іваном.  Нехай це буде дослівна пряма мова:

«…Авіабомбардування. Я відстав від основної групи бійців, вони сховалися у глибокій вирві, я ж на відстані 20 метрів лише встиг присісти у неглибокому приямку. Мене вони кличуть, але я не наважуюся. Через декілька хвилин бомба розірвалась у схові моїх товаришів…»

« …Наші відступають, я  із кулеметом прикриваю відступ. Відходжу останній. Коли справу було завершено, звернув увагу, що мої рукава, поли, штани всі у кульових дірках, сам же залишився неушкодженим…»

«…Мені наказано відвести до штабу полку полоненого німця, це відстань до 7 кілометрів. Йдемо, сіли передихнути, бо від виснаженості – сильна втома. Незчувся, як і заснув. Чую, хтось мене штовхає, це вже через пару годин. Відкриваю очі, бачу, що мене будить полонений, який каже: «Her, wir müssen weiter gehen» (пане, ходімо далі)…».

«…Я в концтаборі. Нацисти не дають нам пити. Недалеко котельна, хто пробирається туди, назад не повертається. Вони попереджали, що будуть «спраглих» розстрілювати. Нарешті, не витримую і я та ще декілька зі мною. Пробираємося туди, бачимо, що німці розстріляли і останніх прибульців. Затримують і нас, але натомість автоматних черг – чи то шкода стало патронів, чи набридло розстрілювати – покидали зброю і стали нас бити… але не розстріляли…».

«… Ми вже на німецькій землі. Рухаємося маршем, а поруч з  нами тягнеться вервечка біженців: німецьких жінок, дітей, старечі. Я взяв одного малолітнього хлопчика, який ледве плентається, посадив на повозку, бо шкода стало Як побачила це його мати, як підняла переляканий лемент, викрикуючи: «Nein, nein…», – і зразу ж забрала дитя…»

Післямова:  Мені розповідали, що цей чоловік, коли згадував про фронтову бувальщину, на прохання чи ініціативно… завжди плакав. Це, мабуть, найприродніша, найлюдяніша емоція.

Володимир Пилипенко

Advertisements
Опубліковано у Лихоліття історії. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s