Навколишній світ надзвичайно багатий на всілякі цікавинки, створені і природою, і людиною. Та найдивовижніше, як на мене, – це святі місця, розміщені по всій планеті самими небесами.
Перед нами, притримуючи грозові хмари золотими куполами, омріяна, велична Почаївська Лавра.
Невеличке містечко Почаїв зустрів нас грозовим дощем. Гуркіт грому, зливаючись з передзвонами монастирських дзвонів, грізно плив попід хмарами, стріли блискавок, розписуючи небо, відбивалися в золоті хрестів та храмових бань. Було гарно і моторошно.
Та виглянуло сонечко, розганяючи хмари, загорілися веселки в розбризканих дощових крапельках, радісно вдарили дзвони, відбиваючи хвалу чистому небу, світлому дню та добрим помислам в душах людей.
І стало радісно і весело.
Поклонившись мощам святих старців, приклавшись до відбитку стопи Пресвятої Богородиці, залишеного на камені більше семисот років тому (саме на тому місці і збудовано монастир), під божественний спів чернечого хору та величний передзвін лаврових дзвіниць ми, зі сльозами на очах, попрощалися з святою землею і попрямували зміцнити тіло і душу в благодатній воді джерела Святої Анни, що недалеко від Лаври.
– А миру там, миру… – згадувала колись про це святе джерело моя свекруха.
І правда людей дуже багато. І старі, і молоді, і діти різного віку. Всі схвильовані, збуджені. Не розумом, душею розуміють святість навколишнього.
Вода чиста,голуба, а холодна, аж дух перехоплює. Та поринаєш в неї якось легко, світло, святково.
Спасибі тобі, доле, що подарувала мені можливість доторкнутися до дива.
Олександра Мусір, місто Бердянськ, Запорізький край.
Бердянська Просвіта 